Джерело пам’яті

03 Июля 2020 0

2000 р. АР Крим. Всеукраїнський фестиваль теле- і радіопрограм “Мій рідний край”. Обидві конкурсні передачі запоріжців – телефільм і радіопрограма – відзначені найвищими нагородами творчого змагання. ЗОДТРК отримала приз глядацьких симпатій, а генеральний директор А,С. Ставничий визнаний кращим керівником обласних електронних мас-медіа України.

«Хто був тут першим, кому завдячує іменем цей благодатний острівець земної краси невідомо, принаймні, все губиться в густих лабіринтах часу. Зрозуміло одне: відкривачем цієї заповідної місцини була людина незвичайна».

Так пише про рідний подільський край, а саме про село Балки, що впритул прилягає до стародавнього міста Бар на Вінничині, Анатолій Станіславович Ставничий.

Сам Анатолій Станіславович, на думку тих людей, які пліч-о-пліч йшли з ним по життю (а це кілька сотень співробітників Запорізької обласної державної телерадіокомпанії  – ЗОДТРК), людина незвичайна. Уже хоча б тим, що мешканці і Бару, і Запоріжжя вважають його своїм земляком.

І в цьому немає ані найменшого протиріччя.

За часів керівництва ЗОДТРК А.С.Ставничим запорізькі телевізійники “острівець” з обсягом мовлення у 24 хвилини на добу перетворили в один з перших в Україні великих “островів” – власний обласний телеканал “Запоріжжя”. Це стало можливим завдяки побудові архітектурного шедевру – триповерхового студійного комплексу. Деякі елементи будівлі з урахуванням специфіки ТБ проектував заслужений радист СРСР, головний інженер телецентру Віктор Васильович Підяш.

Батьківська земля дала Анатолію Ставничому сили, народну мудрість, поетичну душу для професію всього його життя – журналістику. А на Запоріжжя припав період розвитку його організаторського таланту: Анатолій Станіславович 40 років присвятив розвиткові обласного телебачення, з яких 23 роки – на посаді генерального директора.

Запоріжжя – один з піонерів домашнього екрану в Україні, а за часів керівництва  Ставничим (1971–2011 рр.) ЗОДТРК стала одним із флагманів новітньої в XX сторіччі галузі телемистецтва в країні. От чому її очільник міжнародною творчою спільнотою був визнаний кращим керівником обласних електронних мас-медіа України.

Вести передачу в присутності багатьох гостей – особа відповідальність.

Готовність номер один: за мить “картинка” з’явиться в ефірі.

Вдячне Запоріжжя уславило його орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм», ім’я Анатолія Ставничого занесено в унікальний довідник «Славетні запоріжці». Сам же Анатолій Станіславович у книзі «Вознесеньска вежа» (назва походить від гори Вознесенка, на якій розташований телецентр) всі заслуги в досягненні успіхів телестудії цілковито віддає колективу.

Перший розділ книги «Вознесенська вежа» – «Ми вийшли з Історичної країни Сонця» (так у прадавніх літописах називається нинішнє Поділля) – присвячений батьківщині автора. Кожен її рядок пройнятий історією, як-от розповідь про хутір Котова, розташований «вздовж Івановецької дороги, яка складала частину відомого Кучманського шляху, стражем на якому завжди стояв стародавній Бар».

В 1965 році студент факультету журналістики КДУ вперше ступив на стезю телевізійного мистецтва.

На цьому хуторі минуло дитинство Анатолія – він і його однолітки випасали там корів. Там жила прапрабабуся одного з однокласників – 120-річна Анеля Янівна Оржехівська. Вона була відома всьому Поділлю як хранительниця історичної пам’яті кількох поколінь. Від неї підліток дізнався про «багату й величну історію Бару», про героїчну боротьбу за визволення краю і «зверхників» повстанського руху Наливайка, Кривоноса та інших.

Одного разу Анатолій запитав у Анелі Янівни, чи не знає бабуся, як виникли місто Бар і хутір Котова, і чому вони мають такі назви. І почув у відповідь: «Скажу вам так, як переказував мені мій дід, а йому ще його дід. В 1648 році стояв тут табір війська Богдана Хмельницького. Один з його полків очолював козак Запорозької Січі Петро Олександренко на прізвисько Дерикіт. Це був козак – відчайдуха. Польські жовніри, зачувши про нього, десятою дорогою тікали. Люди називали його просто Кіт, або ще й лагідно – Кішка. Отут і заснував цей полковник свою залогу. І коли питали люди: «Чия то залога?» – їм відповідали: «Котова».

Анеля Янівна заронила в душу юнака жагу пізнання історії. Протягом десятиліть Анатолій Станіславович збирав з різних джерел відомості про історичні події на Поділлі. Дещо з цього скарбу розмістив у своїй книзі. Решту матеріалів ми надіслали в районну бібліотеку.

Коли не стало Анелі Янівни, «світ навколо наче поменшав, небо схмурніло, бо десь тут обірвалася життєво важлива нитка, що єднала дні нинішні з минулим… Висохло джерело…»

Скільки скорботи вклав Анатолій Станіславович у ці два слова: «Висохло джерело», – проте, сам того не помічаючи, власним прикладом спростував це твердження. Ніхто інший, як він сам, перейняв естафету пам’яті у легендарної землячки. Від нього ця естафета переходить до читачів його книги і, що найважливіше, – як заповіт школярам, які стоять на порозі самостійного життя, сприйняли земляки його слова: «У нас є чим пишатися і що зберігати для наступних поколінь». Отже, струмує джерело…

Книга “Вознесенська вежа”, 2018 р.

В Запоріжжі книгу «Вознесенська вежа» презентували у Будинку преси в колі людей, які добре знали і шанували Анатолія Станіславовича (власне, на прохання колег генеральний директор ЗОДТРК і писав спогади – задля збереження і продовження традицій, і саме колеги підготували книгу до видання). Це були щемні спогади про друга, вчителя, а для декого – і другого батька, життя якого несподівано обірвалося у травні 2017 року.

Перед організаторами презентації книги на Вінниччині стояло дещо інше завдання – наново познайомити людей зі славним земляком. Треба було оживити історію, наділити її реальними обличчями. Координувала копітку підготовчу роботу заступник завідуючого відділом освіти Барської райадміністрації Людмила Вікторівна Решовська. Вчителі Балківської школи інсценували сторінки книги, розіграли події в ролях.

Святковий настрій панував у шкільному залі, де зустрілися випускники різних років, починаючи з 1952-го і до сьогодення, батьки нинішніх учнів і школярі-старшокласники. Радо були зустрінуті голова Балківської сільської ради Олександр Володимирович Чмих, представники районної бібліотеки і краєзнавчого музею, священик Барського храму, де колись був хрещений малюк Анатолій, – отець Роман.

2013 рік. Рідна школа в селі Балки Барського району Вінницької області.

З першої ж хвилини присутні на презентації поринули в атмосферу далеких повоєнних років. Директор школи Сергій Миколайович Вояківський представив несподіваний експонат – Книгу обліку учнів Балківської школи, в якій під номером 191 від 1946 року значиться Анатолій Ставничий. Цей раритет свято бережуть у школі, адже він промовляє краще за будь-які слова.

Наступної ж хвилини перед глядачами постали першокласник Дімочка Бондарчук і вчителька Наталія Андріївна Антонюк в одязі тієї ж повоєнної пори, і всі одразу зрозуміли, що вони представляють маленького Толіка і його маму Феню Яківну. «Матусю» прикрашала велика хустка з довгими френзлями (бахромою). Ця шаль прикувала особливу увагу, коли ведуча Любов Олександрівна Паламарчук зачитала емоційний епізод про те, як у день визволення Бару від фашистських окупантів радянські бійці подарували Фені Яківні таку саму хустку. (Не забудьмо про це і ми).

Зал затамував подих, коли Дімочка і Наталія Андріївна заспівали пісню «Ой, у гаї зелененькім брала вдова льон дрібненький». «Це моя, до болю моя пісня», – згадує Анатолій Станіславович. Виявилося, що кожна сім’я у Барі і Балках вважає цю пісню «до болю своєю». З цієї миті Толік – Анатолій – Анатолій Станіславович став близьким і зрозумілим присутнім у залі. Але, мабуть, найбільше схвилювала людей «Подоляночка», під яку вчителька Надія Іванівна Повійчук навчила дівчаток водити хоровод.

«З цієї веснянки ще з тієї пори я пам’ятав лише кілька перших рядків, але мелодія «Подоляночки» зі мною була завжди. З роками це навіть дивно іноді відчувати і розуміти. І думками своїми я посилаю вдячність Надії Іванівні, школі, моєму Подільському краєві, що колись давно-давно, ще з якоїсь далекої ери зродив і протягом віків виплекав таку щиру музику».

Як тільки ведуча зачитала ці слова, на екрані в залі з’явилося давнє, трохи злиняле від часу фото дівчаток в українських вишиванках у колі танцю. Враз зазвучали перші акорди мелодії «Подоляночки», і заструмився до залу хоровод дівчаток, вбраних у такі ж самі блузочки. На очах присутніх заблищали сльози.

Яка безцінна знахідка: танок на старому фото і танок у залі – це своєрідний місточок між минулим і сучасним. Він наче промовляв: життя швидкоплинне, треба дорожити кожною хвилиною, кожною людиною, любити свою країну, свій народ, шанувати історію, пам’ятати про своє коріння. Саме ця думка червоною ниткою проходить крізь спогади Анатолія Станіславовича.

Рід Ставничих, до якого належав Анатолій, давній і численний. Анатолій Станіславович згадує своїх предків, починаючи з 1869 року, тобто з п’ятого коліна. У його прадідів і дідусів було у кожного по п’ятеро-семеро дітей. Отже родинне древо мало багато гілок.

Із кожним новим поколінням кількість Ставничих більшала і, як зазвичай це буває, зв’язки між ними ставали менш тісними, а то й взагалі губилися. Так сталося, що сучасні нащадки роду Ставничих по батьківській лінії Анатолія з різних причин покинули рідні краї. Тим більш приємною була для нас знахідка вчителів. Щоправда, далеко відшуковувати родичів Ставничих не довелося: у четвертому класі навчалася Тетянка, в шостому – Богдан, діти Миколи Вікторовича Ставничого, який, в свою чергу, навчався у цих же стінах. Анатолій і Микола розминулся тут на цілих 30 років, через що не були навіть знайомі між собою. На прохання вчителів Микола Вікторович переглянув свій сімейний фотоархів, де зберігаються світлини більш ніж сторічної давнини, і натрапив на знімок двоюрідного брата свого прапрадіда ЯнкаПетра Францовича. На цьому фото поруч з Петром Францовичем стоїть подружжя його племінника Станіслава, тобто батьки Анатолія.

Коли я побачила цей знімок на екрані, мало не втратила свідомість – це ж наше фото, вміщене в книзі «Вознесенська вежа»! Виявляється, родинні гілки Анатолія і Миколи схрещуються у 1869 році. Певно, Ставничі ще на генетичному рівні успадкували шанобливе ставлення до свого роду.

Водночас не можна виключати вплив школи: здавна вчителі практикують завдання учням складати свій родовід – так виховується патріотизм, прищеплюється громадянська позиція. І майже всі, хто брав слово на презентації, підкреслювали: спогади Ставничого – найкращий тому приклад.

Струмує джерело пам’яті...

Крізь все життя Анатолій Станіславович проніс любов до рідного краю, до рідної школи. Як зворушливо згадує він свою першу вчительку Лідію Йосипівну Матківську: «Тепле, лагідне обличчя, добра посмішка. З її появою в класі ставало затишно, неначе вдома з мамою». З такою ж повагою пише Анатолій Станіславович про всіх інших вчителів і підкреслює, що їм він завдячує вибором професії, а значить, вибором життєвого шляху.

Наступна зустріч судилася лише у вигляді меморіальної дошки на фасаді школи.

Педагогічний колектив разом з Балківською сільською радою увічнили пам’ять заслуженого журналіста України Анатолія Станіславовича Ставничого меморіальною дошкою на фасаді школи. В цей начебто офіційний захід вкладено стільки душі: мабуть, не в однієї людини, яка була присутня на урочистому мітингу з приводу відкриття пам’ятної дошки, стиснулося серце – стіл, на якому були виставлені портрет Анатолія Станіславовича, його книга і квіти, був вкритий не традиційною скатертиною – його огортала велика хустка з довгими френзлями.

Поруч майорів прапор України.

Струмує джерело народної пам’яті.

І ніколи-ніколи не висохне…

Валентина СТАВНИЧА,
Запоріжжя

Будто мы виноваты, что была война

Научитесь управлять государством, а главное — проявляйте заботу о людях

Слово про друга

«Крила, обпалені на льоту» – це саме про мого самого доброго і вірного друга,...

Принадлежит вечности

Сегодня 22 июня. А значит, на календаре день начала самой масштабной и кровопролитной из...

Знамя возмездия

Наши отцы и деды победили не Германию! Они победили фашизм, вот ту идею...

Редактор Победы

Ивану ГУМЕНЮКУ достался довольно необычный противник — ему пришлось воевать... с...

Великая победа на медицинском и эпидемиологическом...

Не слишком известная широкой общественности, но важная сторона Великой Отечественной...

Почему Победа наступила именно 9 мая

Ни один человек в здравой исторической памяти не поставит под сомнение всемирно...

Голем Бабьего Яра

Скандал вокруг негосударственного Мемориального центра Холокоста «Бабий Яр»...

Наша Победа. Движение сопротивления в Нидерландах

Гитлер захватил эту страну всего за  шесть дней. Чтобы запугать, разбомбил один из...

Знамя Победы над Рейхстагом. История одной фотографии

Знамя Победы над Рейхстагом  в мае 45 года. Этот снимок стал символом свержения...

Судьба, продиктованная войной

Светлой памяти нашей бабушки Лидии Ефимовны Трактирщик

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка