Слово про друга

15 Июля 2020

2000 р. АР Крим. Всеукраїнський фестиваль теле- і радіопрограм “Мій рідний край”. Обидві конкурсні передачі запоріжців – телефільм і радіопрограма – відзначені найвищими нагородами творчого змагання. ЗОДТРК отримала приз глядацьких симпатій, а генеральний директор А,С. Ставничий визнаний кращим керівником обласних електронних мас-медіа України.

З душевним щемом прочитав у «2000» спогади про мого друга вдови Анатолія Ставничого – Валентини Андріївни. Для мене його смерть стала величезною особистою втратою. Був би щиро вдячний, якби ви долучили до вашої рубрики «Пам’ять» і мої рядки, написані в перший день літа 2017-го і згодом – коли запорізькі колеги вшановували пам’ять Анатолія Станіславовича після виходу в світ написаної ним книги «Воскресенська вежа»

«Крила, обпалені на льоту» – це саме про мого самого доброго і вірного друга, стежки з яким 50 з лишком років тому стали спільними. Спочатку з університетського гуртожитку на Ломоносова в Києві. Далі – цілинний гарт майбутніх журналістів в Казахстані, в студентській багатотиражці «Мы – строители». А вже потім, по закінченню університету – багаторічний марафон у системі державного телебачення і радіомовлення, в яку після обласної газети в Запоріжжі влився Анатолій Ставничий спочатку як головний редактор, а з 1983 року очолив обласну телерадіокомпанію.

Відтоді стали регулярними мої зустрічі з Анатолієм у Києві, рідше – в Запоріжжі, постійні творчо-виробничі і просто людські стосунки.

В пам’яті – наші зібрання у форматі Ради Українського телебачення, яка проводилася двічі на рік: перша – в Києві, друга – на базі однієї з обласних ДТРК. Тут обговорювалися тематичні телевізійні програми на півріччя, аналізувався план їх виконання.

Я вже мав чимало інформації про те, скільки Анатолій зробив для розвитку Запорізького телебачення і радіомовлення, як воював з місцевою владою, аби вона не підім’яла під себе телецентр, що починав будуватись, і зберегти у підпорядкуванні Держтелерадіо як структурний підрозділ системи. Проявив тверду позицію, отримав підтримку в Києві, особисто у М.Ф.Охмакевича. Як відважився схвалити патріотичний відеоряд до пісні «Вставай, Україно!» у запорізькій  програмі на УТ, за що голова Держтелерадіо отримав від ЦК партійну догану, але жодним словом не дорікнув Анатолію Ставничому. Бо повністю його підтримував.

Не забути і наші спільні традиційні щорічні телерадіофестивалі – «Разом» (в Криму), «Калинові острови» (по черзі в областях), «Мій рідний край» (на Закарпатті), «Перемогли разом» (у Севастополі). Тут і обмін досвідом, і тривалі дискусії, і розгляд нових цікавих проектів.

Зберігаю численні  фотографії з Анатолієм з різними адресами. Тут і дні народження у Києві, і поїздка до мого рідного Ржищева на Зелені свята, і спільний сімейний відпочинок у Криму, в  санаторії «Дніпро»…

Зустрічі, зустрічі, зустрічі… Регулярне спілкування про те, що робиться в інформаційному просторі держави, на що ми практично вже не можемо впливати, про дачні досягнення і проблеми, про онуків. З 2010-го ми опинилися в однаковому форматі – поза ефіром: закінчилися контракти; на зміну нам прийшли (чи їх прийшли?) нові достойники. А скільки було планів…

І несподівано – як грім серед ясного неба – дзвінок з Дніпропетровська від Станіслава Повода, нашого колеги: «Щойно телефонували з Запоріжжя – нема Толі»…

Останній день травня. Співали-плакали солов’ї…

P.S.  То було на рубежі весни-літа 2017-го. І ці мої сумні рядки мали бути словами прощання з Анатолієм Станіславовичем – моїм багаторічним другом, заслуженим журналістом України, до останнього дня моїм незмінним заступником по Раді генеральних директорів державних обласних і регіональних телерадіокомпаній України, справжнім патріотом з міцними подільськими коренями, залюбленим у Запорізький край, що вже став для нього рідним. Рядки, як завершальна сторінка в книзі, над якою працював довгі роки Анатолій Ставничий. Не склалось; зверстаний рукопис  вже готувався до друку…

Вознесенка – гора, найвища точка в Запоріжжі, де розмістилась телевізійна вежа. «Вознесенська вежа» – це історія запорізького телебачення очима не просто очевидця, а її активного творця – про те, як майже 60 років тому воно створювалося через долання тисяч проблем, спільними зусиллями кількох поколінь  ентузіастів і спеціалістів ефіру. Руколис спогадів до друку разом з вдовою, Валентиною Андріївною, на громадських засадах взялися готувати друзі і колеги колишнього керівника – Оксана Гладій, Володимир Міклашевський, Наталія Підкович, Людмила Долженко, інші небайдужі люди. Книга побачила світ завдяки підтримці обласної журналістської організації, завдяки колишньому соратнику Анатолія Ставничого дипломату Володимиру Похвальському, і особливо благодійній допомозі колективу ПАТ «Комбінат «Запоріжсталь» і його керівника генерального директора Ростислава Шурми.

Презентація книги відбулась тривожної осені минулого року, на фоні безперервних бойових дій на Донбасі, постійних провокацій ворога в анексованому Криму. Віддаючи належне таланту і організаційним здібностям автора спогадів, відзначаючи його непересічну роль у становленні і потужному розвитку регіонального телебачення і радіомовлення на Запоріжжі, колеги-журналісти з сумом фіксували явно провальні антидемократичні кроки в так званому реформуванні державного телерадіоефіру, зокрема, поспішне і непродумане створення суспільного мовлення в неструктурованому суспільстві. І як наслідок – Україна впродовж усіх років неоголошеної війни явно програє в інформаційній борні з північним сусідом.

Ліквідовані як такі обласні державні телерадіокомпанії, в тому числі і Запорізька, якій віддав своє здоров’я і передчасно життя Анатолій Ставничий. Територіальні громади по всій Україні практично позбавлені широкої участі в обговоренні на місцях найболючіших проблем сьогодення. І це тоді, коли обласні телерадіокомпанії розбудовувалися переважно за кошти місцевих громад. А тепер замість них міні-корпункти пробиваються на столичну суспільну телеорбіту з кількахвилинними врізками. Сумно…

І як епілог, 2019-й для Запоріжжя рік двох ювілеїв: 60-річчя – запорізькому телебаченню, якого практично вже немає, і 80-річчя людині, яка цьому телебаченню жертовно віддала самого себе. Світла  пам’ять!

 Запоріжжя –  Київ,
«Робітнича газета». 8 вересня 2019 року

Віктор ПАСАК,
заслужений журналіст України

Перебирая даты

Попытки преодолеть проблемы посредством создания новых межгосударственных...

Одна на всех Победа

Средства для Победы собирались даже на оккупированных территориях

Будто мы виноваты, что была война

Научитесь управлять государством, а главное — проявляйте заботу о людях

Джерело пам’яті

Хто був тут першим, кому завдячує іменем цей благодатний острівець земної краси –...

Принадлежит вечности

Сегодня 22 июня. А значит, на календаре день начала самой масштабной и кровопролитной из...

Знамя возмездия

Наши отцы и деды победили не Германию! Они победили фашизм, вот ту идею...

Редактор Победы

Ивану ГУМЕНЮКУ достался довольно необычный противник — ему пришлось воевать... с...

Великая победа на медицинском и эпидемиологическом...

Не слишком известная широкой общественности, но важная сторона Великой Отечественной...

Почему Победа наступила именно 9 мая

Ни один человек в здравой исторической памяти не поставит под сомнение всемирно...

Голем Бабьего Яра

Скандал вокруг негосударственного Мемориального центра Холокоста «Бабий Яр»...

Наша Победа. Движение сопротивления в Нидерландах

Гитлер захватил эту страну всего за  шесть дней. Чтобы запугать, разбомбил один из...

Знамя Победы над Рейхстагом. История одной фотографии

Знамя Победы над Рейхстагом  в мае 45 года. Этот снимок стал символом свержения...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка