Слово про друга

15 Июля 2020 0

2000 р. АР Крим. Всеукраїнський фестиваль теле- і радіопрограм “Мій рідний край”. Обидві конкурсні передачі запоріжців – телефільм і радіопрограма – відзначені найвищими нагородами творчого змагання. ЗОДТРК отримала приз глядацьких симпатій, а генеральний директор А,С. Ставничий визнаний кращим керівником обласних електронних мас-медіа України.

З душевним щемом прочитав у «2000» спогади про мого друга вдови Анатолія Ставничого – Валентини Андріївни. Для мене його смерть стала величезною особистою втратою. Був би щиро вдячний, якби ви долучили до вашої рубрики «Пам’ять» і мої рядки, написані в перший день літа 2017-го і згодом – коли запорізькі колеги вшановували пам’ять Анатолія Станіславовича після виходу в світ написаної ним книги «Воскресенська вежа»

«Крила, обпалені на льоту» – це саме про мого самого доброго і вірного друга, стежки з яким 50 з лишком років тому стали спільними. Спочатку з університетського гуртожитку на Ломоносова в Києві. Далі – цілинний гарт майбутніх журналістів в Казахстані, в студентській багатотиражці «Мы – строители». А вже потім, по закінченню університету – багаторічний марафон у системі державного телебачення і радіомовлення, в яку після обласної газети в Запоріжжі влився Анатолій Ставничий спочатку як головний редактор, а з 1983 року очолив обласну телерадіокомпанію.

Відтоді стали регулярними мої зустрічі з Анатолієм у Києві, рідше – в Запоріжжі, постійні творчо-виробничі і просто людські стосунки.

В пам’яті – наші зібрання у форматі Ради Українського телебачення, яка проводилася двічі на рік: перша – в Києві, друга – на базі однієї з обласних ДТРК. Тут обговорювалися тематичні телевізійні програми на півріччя, аналізувався план їх виконання.

Я вже мав чимало інформації про те, скільки Анатолій зробив для розвитку Запорізького телебачення і радіомовлення, як воював з місцевою владою, аби вона не підім’яла під себе телецентр, що починав будуватись, і зберегти у підпорядкуванні Держтелерадіо як структурний підрозділ системи. Проявив тверду позицію, отримав підтримку в Києві, особисто у М.Ф.Охмакевича. Як відважився схвалити патріотичний відеоряд до пісні «Вставай, Україно!» у запорізькій  програмі на УТ, за що голова Держтелерадіо отримав від ЦК партійну догану, але жодним словом не дорікнув Анатолію Ставничому. Бо повністю його підтримував.

Не забути і наші спільні традиційні щорічні телерадіофестивалі – «Разом» (в Криму), «Калинові острови» (по черзі в областях), «Мій рідний край» (на Закарпатті), «Перемогли разом» (у Севастополі). Тут і обмін досвідом, і тривалі дискусії, і розгляд нових цікавих проектів.

Зберігаю численні  фотографії з Анатолієм з різними адресами. Тут і дні народження у Києві, і поїздка до мого рідного Ржищева на Зелені свята, і спільний сімейний відпочинок у Криму, в  санаторії «Дніпро»…

Зустрічі, зустрічі, зустрічі… Регулярне спілкування про те, що робиться в інформаційному просторі держави, на що ми практично вже не можемо впливати, про дачні досягнення і проблеми, про онуків. З 2010-го ми опинилися в однаковому форматі – поза ефіром: закінчилися контракти; на зміну нам прийшли (чи їх прийшли?) нові достойники. А скільки було планів…

І несподівано – як грім серед ясного неба – дзвінок з Дніпропетровська від Станіслава Повода, нашого колеги: «Щойно телефонували з Запоріжжя – нема Толі»…

Останній день травня. Співали-плакали солов’ї…

P.S.  То було на рубежі весни-літа 2017-го. І ці мої сумні рядки мали бути словами прощання з Анатолієм Станіславовичем – моїм багаторічним другом, заслуженим журналістом України, до останнього дня моїм незмінним заступником по Раді генеральних директорів державних обласних і регіональних телерадіокомпаній України, справжнім патріотом з міцними подільськими коренями, залюбленим у Запорізький край, що вже став для нього рідним. Рядки, як завершальна сторінка в книзі, над якою працював довгі роки Анатолій Ставничий. Не склалось; зверстаний рукопис  вже готувався до друку…

Вознесенка – гора, найвища точка в Запоріжжі, де розмістилась телевізійна вежа. «Вознесенська вежа» – це історія запорізького телебачення очима не просто очевидця, а її активного творця – про те, як майже 60 років тому воно створювалося через долання тисяч проблем, спільними зусиллями кількох поколінь  ентузіастів і спеціалістів ефіру. Руколис спогадів до друку разом з вдовою, Валентиною Андріївною, на громадських засадах взялися готувати друзі і колеги колишнього керівника – Оксана Гладій, Володимир Міклашевський, Наталія Підкович, Людмила Долженко, інші небайдужі люди. Книга побачила світ завдяки підтримці обласної журналістської організації, завдяки колишньому соратнику Анатолія Ставничого дипломату Володимиру Похвальському, і особливо благодійній допомозі колективу ПАТ «Комбінат «Запоріжсталь» і його керівника генерального директора Ростислава Шурми.

Презентація книги відбулась тривожної осені минулого року, на фоні безперервних бойових дій на Донбасі, постійних провокацій ворога в анексованому Криму. Віддаючи належне таланту і організаційним здібностям автора спогадів, відзначаючи його непересічну роль у становленні і потужному розвитку регіонального телебачення і радіомовлення на Запоріжжі, колеги-журналісти з сумом фіксували явно провальні антидемократичні кроки в так званому реформуванні державного телерадіоефіру, зокрема, поспішне і непродумане створення суспільного мовлення в неструктурованому суспільстві. І як наслідок – Україна впродовж усіх років неоголошеної війни явно програє в інформаційній борні з північним сусідом.

Ліквідовані як такі обласні державні телерадіокомпанії, в тому числі і Запорізька, якій віддав своє здоров’я і передчасно життя Анатолій Ставничий. Територіальні громади по всій Україні практично позбавлені широкої участі в обговоренні на місцях найболючіших проблем сьогодення. І це тоді, коли обласні телерадіокомпанії розбудовувалися переважно за кошти місцевих громад. А тепер замість них міні-корпункти пробиваються на столичну суспільну телеорбіту з кількахвилинними врізками. Сумно…

І як епілог, 2019-й для Запоріжжя рік двох ювілеїв: 60-річчя – запорізькому телебаченню, якого практично вже немає, і 80-річчя людині, яка цьому телебаченню жертовно віддала самого себе. Світла  пам’ять!

 Запоріжжя –  Київ,
«Робітнича газета». 8 вересня 2019 року

Віктор ПАСАК,
заслужений журналіст України

Будто мы виноваты, что была война

Научитесь управлять государством, а главное — проявляйте заботу о людях

Джерело пам’яті

Хто був тут першим, кому завдячує іменем цей благодатний острівець земної краси –...

Принадлежит вечности

Сегодня 22 июня. А значит, на календаре день начала самой масштабной и кровопролитной из...

Знамя возмездия

Наши отцы и деды победили не Германию! Они победили фашизм, вот ту идею...

Редактор Победы

Ивану ГУМЕНЮКУ достался довольно необычный противник — ему пришлось воевать... с...

Великая победа на медицинском и эпидемиологическом...

Не слишком известная широкой общественности, но важная сторона Великой Отечественной...

Почему Победа наступила именно 9 мая

Ни один человек в здравой исторической памяти не поставит под сомнение всемирно...

Голем Бабьего Яра

Скандал вокруг негосударственного Мемориального центра Холокоста «Бабий Яр»...

Наша Победа. Движение сопротивления в Нидерландах

Гитлер захватил эту страну всего за  шесть дней. Чтобы запугать, разбомбил один из...

Знамя Победы над Рейхстагом. История одной фотографии

Знамя Победы над Рейхстагом  в мае 45 года. Этот снимок стал символом свержения...

Судьба, продиктованная войной

Светлой памяти нашей бабушки Лидии Ефимовны Трактирщик

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка