«Чужой»

№13 (901) 29 марта – 4 апреля 2019 г. 27 Марта 2019 5

Портрет Николая Васильевича Гоголя кисти Федора Моллера

Стало отнюдь не веселой «возрожденческой» традицией — призабывать в разливе первоапрельских шуток о глубоко символичном совпадении Дня смеха с рождением гениального сатирика, чародея слова, оказавшегося как бы чужим среди своих. Хотя, по убеждению нашего классика юмористики Остапа Вишни, «він навчив сміятися по-українськи всенький світ». Конечно же, речь идет о 210-летнем юбиляре — Николае Васильевиче Гоголе.

На каком языке писать патриоту

Ох, и поиздевался бы он над суетными потомками за свое бездарное «отлучение» от родимых корней! Надо же было додуматься национально озабоченным культуртрегерам — на основании языкового признака вывести за пределы отчей духовности ее страстного воспевателя, предоставив ему зарубежнолитературную «прописку» в учебно-воспитательных программах. Да еще на уровне и впрямь иноземных литераторов — всего по несколько часов как в средней, так и высшей школе.

Стоит ли поражаться умножению «интеллигентов» сродни участникам телешоу, осуждавших Гоголя за «упослідження рідної мови»! В отличие от «послідовно патріотичного Кобзаря». При этом упуская либо не зная (судя по уровню образования, второе более вероятно), что вся шевченковская проза отмечена аналогичной «греховностью», будучи тоже русскоязычной.

Бдительным министерским просветителям предлагаю компромиссный выход из щекотливой ситуации по обоим «ущербным» именинникам (9 марта отмечалось 205-летие Кобзаря) — разделить их творчество на «свою» и «чужую» части. Скажем, «украинский» гоголевский цикл («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород») развернуто изучать в курсе отечественной литературы, остальное — походя в зарубежной. Совокупно с «москальскими» повестями Тараса Григорьевича. А что? Поделом им за «пОступки ворожій мові»!

Логично поинтересоваться: в какую «графу» вносил себя сам Николай Васильевич? Красноречивый ответ содержится в его письме А. О. Смирновой (1844 г.): «Скажу вам одно насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская... Не знаю... Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого сами истории их прошедшего быта даны непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характера, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве».

Да за эти «зрадницькі» признания, по логике нынешних наших идеологов, творчество их автора, небось, следует не только прокатить на телешоу — немедля внести в черный список «невъездной» беллетристики! Чем не сюжет для продолжения «Страшной мести»!

Кстати, о неразрывности «изменника» с родимой сторонкой свидетельствует генеалогия знаменитого исследователя Океании Николая Николаевича Миклухо-Маклая. Согласно семейному преданию он — дальний потомок куренного атамана-сечевика Охрима Макухи, у которого было три сына: Омелько, Назар и Хома. Все они воевали против Речи Посполитой за волю Украины. Однако Назар, полюбивший польскую панночку, переметнулся к врагам-шляхтичам в крепость, осажденную запорожцами. Его братья решили выкрасть предателя, подговорив того на встречу. Связав единокровного отщепенца, потащили его к своим. Отбиваясь от наседавших ляхов, погиб Хома, но Омельку удалось добраться с ношей к отцу. А тот собственноручно казнил сына-клятвопреступника. Не правда ли, очень напоминает сюжет «Тараса Бульбы»? И это не случайно, поскольку Гоголь услышал данную историю от родственника Миклухо-Маклая, обучаясь в Нежинской гимназии, и со временем воплотил в героической повести.

Потрясающий феномен: гоголевское «иноязычие» куда эффективнее пробуждает украинское самосознание, нежели «суперсвідомі» писания некоторых современных «классиков». Хотя у последних присутствуют все положенные атрибуты патриотизма — «мова, віра, національні пріоритети», круто замешанные на нетерпимости ко всему «чужинському». Вот о них-то можно высказываться какой угодно речью, а о Гоголе — лишь озвученной душой нашего рода...

Звідки походить відьма Солоха

У найскрутніші періоди життя, скільки себе й пам'ятаю, із глибини єства виринають спомини-обереги: розлогий кущ калини перед порогом старенької родинної хати, густі верби над тихоплинною притокою Дніпра — Пслом, задушевна полянська пісня, світла, мов промінчик сонця, мамина колискова. А ще — навдивовижу впізнавані типажі односельців-рашівчан, котрі мешкали поруч із гоголівською дідизною (до Великих Сорочинців — рукою подати: зо два десятки кілометрів).

Ось хоча б кремезний, мов дуб, дядько Леванда. Його негарне, побите віспинами обличчя, незбагненно прикрашала добра, з хитринкою посмішка, прихована в пишних «запорозьких» вусах. На всі руки майстер, веселун, балакун, біля якого постійно юрмилася зграйка дітлахів, просячи розповісти чергову байку-бувальщину. А знав їх він без ліку, ще й пречудово грав на скрипочці. Звісно, на слух, але як щемко та пристрасно! Водночас встигав підморгувати молодицям, доводячи до сказу свою ревниву половину. Словом, пасічника Рудого Панька інакше аніж у подобі дядька Леванди не уявляю.

Та й козак Чуб легко впізнавався у його місцевому двійникові — дядькові Прокопові (по-вуличному «Лантухові» — за огрядність). Пам'ятається, любив-таки і чарку перехилити, і до куми заскочити. Проте й трудяга — сусідським жінкам на заздрість! Уже вдосвіта порався в господі, що була навпроти нашого обійстя.

А ондечки прямує з лісу ставна тітка Горпина — тамтешня травознайка й ворожка. До неї, ходили чутки, чоловіки чимчикували під вечір не лише за ліками та мазями... Чим не знаменита відьма Солоха!

Не вмієш плавати — не женишся

А що за чудові звичаї водилися на моїй милій Полтавщині, потужно надихаючи гоголівську музу! Здавна повелося, що весілля в Рашівці гуляли не лише вдома. Зазвичай після застілля з піснями-танцями господарі й гості сідали в човни (кожна родина мала власний) і відправлялися до узлісся. У чарівну місцину з поетичною назвою Голубівщина. Там знову причащалися, веселилися, готували козацький куліш із пшона з м'ясом, духмяний чай із листя смородини, суниці, м'яти, квітів материнки, чебрецю. Коли ж сходила перша зірка, влаштовували непросте випробовування нареченому. Той мав уплав, не скидаючи одягу, нарвати в глибоченькій затоці білих лілей, аби вручити своїй коханій. Ви коли-небудь пробували без ножа, голими руками вирвати латаття? Ой як то складно! Зауважмо: послуговуючись лише однією рукою, другою ж — тримаючись на воді. Тож сміху, доброзичливих кепкувань не бракувало. І вже поночі «флотилія» із запаленими смолоскипами рушала додому, розносячи далеко довкіл переливи старовинних, з діда-прадіда і таких вічно юних мелодій...

Від аріїв до паріїв

Та чи не найвагоміший для конфліктоносного сьогодення урок від Миколи Васильовича — розуміння справжнього патріотизму. Він не крутить дулі нелюбому сусіду, не перегавкується з ним під будь-яким приводом. Навпаки, намагається, не втрачаючи гідності, налагодити партнерські, взаємовигідні стосунки.

Безумовно, нам, українцям, як і всім довготривало знедержавленим націям, слід позбуватися синдрому другорядності, меншобратства. Однак — боронь Боже! — впадати в іншу крайність — перетворювати себе з малоросів на великобатьків усього людства. Досить згадати галасливу кампанію виведення земної цивілізації з «протоукраїнської» трипільської культури. Зокрема, «перша людська цивілізація, — як стверджується у популярному «Словникові давньоукраїнської міфології» С. Плачинди (К., «Велес». — 2007. — C. 8), — зародилася не в Єгипті і починалася не з меча, а з плуга і сонцеподібної хлібини. Цю хліборобську культуру заснували давні українці-першоорачі — орії (арії). Саме тут, на степових обширах між Прикарпаттям і Дніпром, сім тисяч років тому орії першими в світі приручили коня, винайшли колесо і плуг, проклали першу борозну, посіяли жито й пшеницю, спекли першу хлібину, яку згодом понесли у світи».

В якому єдинокровному серденьку від таких солодких слів не забринить струна гордості за своїх пращурів?! Повірте: мені, українцеві з пристойним родоводом (козаки й землероби), теж хотілося б перейнятися цим благородним почуттям. Та слідом за ювіляром, який в молодості дотепно провчив хвалька-однокашника, тягне взятися за дуду і засвистіти в неї, почувши подібні вибрики фантазії ура-патріотизму.

Поезія історії та проза життя

Втім, варто перенестися в прозаїчне сьогодення, згадати нашу ганебну бутність на тлі лютої гризні за владу вітчизняної «еліти» — враз зів'яне весь «першоцивілізаторський» запал. Більше того, з горлянки рветься гіркий зойк: як же ми, такі древні, звитяжні та мудрі, докотилися до теперішнього сорому й руїни?! Ніби за Шевченком — «славних прадідів великих правнуки погані».

На такому ницому тлі репутація правічного пупа Землі не принесе ні поваги, ні бажання співпрацювати з нами. Недарма мовиться: є національна гідність, а є національна бундючність — явища не просто різні, а прямо протилежні. Українська ж історія, мова, культура — я глибоко переконаний — не потребують жодних «допінгів», натяжок чи недостатньо обґрунтованих узагальнень. Рідні чесноти самостійно прокладуть собі шлях до сердець і тутешніх громадян-інородців, і сусідів-«запагорбовиків». Лише будь на те обопільна добра воля.

Та й узагалі, не забуваймо у своєму благородному пориванні: найкраща, наймелодійніша, найбагатша, найгероїчніша — своя рідна мова, культура, минувшина. Українцям — українська, росіянам — російська, татарам — татарська. Спробуймо-но закинути, скажімо, німцеві, що його — як на наше вухо трохи кострубата — мова менш милозвучна, аніж італійська. Або чукчі, у лексичному запасі якого кілька сотень слів, що його мова бідніша за іншу. У кожного народу — власна гордість.

Любімо ж себе, шануючи інших... Як те заповідали два велети, два крила родинного духу — Шевченко і Гоголь.

P. S. Аби ж то їхньою громадянською відповідальністю перейнялися наші керманичі! Вони тричі подумали б, чи варто стражденному народу замість економічних важелів подолання кризи унормовувати зносини. Їй-бо, складається враження, що верхи свідомо випробовують «любий електорат» на критичну масу терплячості. Елементарний здоровий глузд підказує: матеріально й соціально благополучні співгромадяни без цінних керівних вказівок знайдуть спільну мову. А ось доведені до відчаю бідарі — лише «мову» сварок та бійок.

Воістину історія вчить тому, що нічому не вчить. Інакше ми регулярно не розбивали би лоба об відринуті світовим досвідом етнічно загострені граблі. Що, зокрема, й виявилося пусковим гачком кримського та донбаського відокремництва — «революційне» підхльостування комунікативної сфери. За горезвісним принципом: не знаєте — навчимо, не бажаєте — змусимо. Мовляв, хто не з нами — той проти нас... Невже замало південно-східного головного болю і кортить випробувати міць без того пошарпаної неньки на інших напрямках?! З драматичним розбратом і цілком прогнозованим розвалом такої вистражданої суверенності.

Фанатизм подібний двобічному дрючку: одним кінцем б'є по комусь, іншим — по своєму господарю. Спроба під приводом всенародного єднання прогнути під себе сусіда-інородця, особливо у вкрай чутливій і делікатній спілкувально-духовній царині, невідворотно викличе опір. Із вкрай сумними наслідками для того ж таки «єднання»: силоміць коханим не станеш — ані в родині, ані в державі. Правду кажуть: буде хліб — буде й пісня. Без чого вона стрімко перероджується у войовничий гімн на кшталт «Весь мир насилья мы разрушим до основанья...»

Замисліться ж над цим, панове-законотворці! Чи не схожі ваші нормувальні потуги на спроби зведення дому з ідейно-політичної стелі замість соціально-економічного фундаменту? Адже «дрючковим» уніфікаторством ви призводите до результату, прямо протилежного очікуваному, — не підносите, а губите українську національну ідею. Що там приховувати, мені теж приємно повсякчас чути рідну говірку. Але якою ціною? Факт: жоден зовнішній ворог чи внутрішній зрадник не принесе отчому загалу стільки лиха, як нарваний, нетерпимий до іншої думки, словесності, конфесії квасний «патріот». Особливо в багатонаціональній, різнокультурній країні, «склеєній» із ментально та історично відмінних регіонів.

Звести ж їх докупи спроможні не галасливо бучні мантри «Ми — єдині!», «Україна — понад усе!», а сталий і взаємний господарський інтерес. За наявності останнього «найсвідоміший» галичанин хутко порозуміється із «русифікованим» донбасівцем. Без перекладача. Нам би взяти приклад у «цивілізованого світу», де зробили висновки з власних етносвідомісних чвар, ставши на шлях формування полікультуралізму — єднання в різності. Тоді й пригорнемо до себе серця і душі усіх «сепарів» разом з Кримом та Донбасом. Чи, може, помиляюсь?

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

загрузка...
Loading...

Загрузка...
Загрузка...
Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка