Чому заздрили вчителям-україністам?

№43 (435) 24 - 29 октября 2008 г. 24 Октября 2008 0

Заключні слова Є. І. Турчина «любителю словесності інколи видається, що він розумніший за професіонала» можуть бути епіграфом до його власної статті, опублікованої в «2000» (№ 40 (432) від 3.X.2008, F4—F5). Тези автора не тільки не витримують елементарної наукової критики, вони заперечують факти, відомі нам не з давньорадянських або суперновітніх (та від цього не менш сервільних) підручників історії, а з власної біографії. До того ж автор постійно заперечує свої щойно сформульовані думки. З усіх емоційних станів, які б міг (а може, й мав?) викликати у гіпотетичних опонентів згаданий монолог, у мене як читача залишається тільки тиха гірка втома. Шкода часу на серйозну дискусію, погляньмо лише на деякі фрагменти тексту.

1. Діалог двох «суржикомовних» хлопців на вокзалі (де той вокзал? невже в «моїй Галичині»?) автора зовсім «не устраїває», а від присутності слова «одіяло» у власному мовленні він відхрещуватися не спішить. І поряд — «коц» (польськ. koc), це ніби зовсім по-нашому, бо по-галицьки.

2. «Церковно-слов'янська мова впродовж історичного функціювання мала багато синонімів: давньоболгарська, давньоруська, словенська, старослов'янська, загальноруська, а не «общерусская» (загальноросійська) і не російська», — пише автор.

Нічого подібного, пане дописувачу! Серед наведених Вами назв немає жодного синоніма, це невігластво, з яким навіть дискутувати соромно. Якщо Ви не знайомі з елементарними підручниками з історії слов'янських мов, відкрийте хоча б загальнодоступні енциклопедії або зазирніть до інтернету.

3. «Не дивно, що російська літературна мова Пушкіна і Лермонтова формувалася зверху, на базі церковнослов'янської, яка згодом стала загальнонародною».

Загальновідомою заслугою О. С. Пушкіна якраз є відмова від застарілої теорії «трьох штилів», сміливе впровадження народної мовленнєвої стихії в мову художньої літератури. Тобто власне «знизу», а не «зверху», як Вам чомусь здається.

4. «...Ніхто із ідеологів «православ'янського єдинства» ніде і ніколи не представив хоча б щось схоже на наукове дослідження того, як староруська мова Південно-Західної Русі полонізувалася. Це й зрозуміло, бо зробити таку наукову розвідку неможливо, оскільки українська мова розвивалася так же самостійно, як польська і російська».

Залишимо осторонь дивовижні терміни типу «православ'янське (?) єдинство» та не надто українське сполучення «так же». На Вашу думку, самостійний розвиток української мови в Російській та радянській імперії був неможливий (попри наявність українських шкіл, радіо, телебачення та книговидання українською мовою в СРСР), а от у Польщі («моя Галичина» була чи все ж таки не була під Польщею до 1939 року?) українська мова розвивалася цілком незалежно, без жодного впливу єдиної державної мови? А ще раніше (бодай з XIV ст.): чи не була Південно-Західна Русь у значній мірі частиною великої Речі Посполитої, що тягнулася «од можа до можа»? А якою мовою, на Вашу думку, говорили з населенням цих територій тодішні землевласники — польські пани? Дивно було б, якби мова мешканців цих територій — предків сучасних українців — не зазнала впливу польської мови, не полонізувалася. Міфічні ідеологи «православ'янського єдинства», може, нічого дійсно не писали про полонізацію «руської» мови, а от українські вчені багато про це писали та пишуть і зараз (скористайтеся інтернетом — це найпростіший спосіб розширити недостатню ерудицію). До речі, у цьому тексті шановного дописувача полонізмів більше, ніж це дозволяють норми сучасної української літературної мови (якщо, звичайно, галицький суржик ще не кодифіковано в якості єдиного слушного зразка).

5. «У 1990 р. в Славуті Хмельницької обл. я зупинився біля центрального газетного кіоску. На перший погляд газет з українськими назвами і текстами ніби було вдосталь. Крім «Радянської України», «Робітничої газети» — чимало обласних і районних газет. Я взявся за підрахунки. Виявилося, що газети «Правда», «Известия» за газетною площею та кількістю сторінок перевищують україномовні «Радянську Україну» чи обласні газети. До того ж наклад їх значно більший за місцеві газети. Кіоскерка дала мені можливість підрахувати кількість україномовної і російськомовної преси не тільки за кількістю газет, але й за їх газетною площею. В результаті виявилося: газетна площа українською мовою становить 5%, а російською — 95%. Ось таким він був, цей «стрімкий» розвиток української мови».

Чудні підрахунки. Нелогічні. Чому об'єм або тираж загальносоюзних газет «Правда», «Известия», розрахованих на читачів величезної країни, мав би бути меншим від тиражу республіканських або місцевих газет? А може, варто було б скласти, якщо Ви так любите рахувати, тиражі та обсяги всіх українських радянських газет разом та порівняти цифри з кількістю примірників загальносоюзних газет, що ввозилися на Україну? Варто над цим замислитися і зробити хоча б теоретичні висновки.

Не знаю, в якому віці є шановний дописувач і чи пам'ятає він радянські часи. Скоріш за все, це молода людина, і радянських часів, про які моє покоління знає не з книжок і газет, пам'ятати не може. Не випадково він починає свій відлік від 1990 року. Не вважаю, що мої свідчення живого сучасника менш вагомі, ніж теоретичні «візії» молодої людини про минуле.

Я дуже добре пам'ятаю асортимент книжкових магазинів радянської України 70 — 80-х років ХХ століття. Художня література була представлена виключно виданнями українською мовою. Тодішніх українських письменників — майбутніх борців за незалежність, а на той час більш відданих апологетів режиму, ніж їхні російські колеги, майже ніхто не купував. Така ж доля чекала на переклади класичної світової літератури українською мовою. Російськомовні видання були представлені творами комуністичних вождів та суспільно-політичними брошурами. Щоб купити книгу російських або зарубіжних класиків російською мовою, треба було їхати до Прибалтики або до країн соціалістичного табору за туристичною путівкою. Можна було також здати певну кількість макулатури, відбиваючи хліб у юних піонерів, заради однієї більш-менш цінної книжки, надрукованої російською.

6. Заперечуючи тезу О. Качмарського про те, що українська мова та література посилено вивчалися від другого класу, Є. І. Турчин іронізує, що «згодом всіх охопила якась незрозуміла втома. І тоді дітей почали звільняти від вивчення української».

Моєю рідною мовою є російська. Але на початку 60-х років, коли я пішов до першого класу, у великому районному центрі на Херсонщині не було ані шкіл, ані класів з російською мовою навчання. До речі, зовсім не шкодую, що закінчив українську школу, але брехню про радянську русифікацію слухати більше не можу. А потім, працюючи вчителем російської мови в російській школі російськомовного міста (де, між іншим, була й українська школа), вмовляв батьків дітей-українців не писати заяв про звільнення від вивчення української мови, які вони приносили добровільно, аргументуючи своє прохання лише тим, що в разі звільнення від української незадовільних оцінок у щоденнику школяра буде менше. Упевнений, що так само вони вчинили б, якби була можливість звільнитися від вивчення, наприклад, математики або фізики. А чи знає шановний дописувач про те, що вчителі української мови, виснажені довгою боротьбою за успішність з горе-учнями, самі вмовляли деяких батьків писати такі заяви? І вчителі інших предметів дуже заздрили такій можливості колег-україністів. Смішно? Але це життя, а не візії та теорії «свідомих» дописувачів-переписувачів ще живої історії.

P.S. Розумію бажання редакції публікувати різні погляди на одну й ту саму проблему, але чи варто так багато місця відводити текстам некомпетентних і відверто заангажованих авторів? Єдине, що спадає на думку, коли читаєш подібне, — це класична цитата: «Якби ви вчились так, як треба...»

Херсон, obcy@mail.ru

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...
Загрузка...

«Студентська Свобода»: «стучите громче!»

Хочешь стать завкафедрой? Обвини начальника, например, в том, что он на 9 Мая ходил с...

Замкнутый круг военной пропаганды

Власть заинтересована переложить на войну свои просчеты в социально-экономической...

Конституция рабства

Герои нашего времени — воры и проститутки, экетиры и наемные убийцы

Синдром распада

Яценюк объявил, что люстрация коснется миллиона чиновников, служивших прежнему...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Маркетгид
Загрузка...
Авторские колонки

Блоги

Ошибка