Історія України від «Молодої гвардії» до Тараса Шевченка,

№32 (616) 10 – 16 августа 2012 г. 08 Августа 2012 0
Людину виділяє серед загалу розум.
Все хороше в людині від розуму: і принциповість,
і працездатність, і такт у поводженні серед людей,
щирість тощо...
Василь Костенко. Зірки мого неба

Віктор ВЕРГУНОВ,
член-кореспондент Національної академії
аграрних наук (НААН), іноземний член
Російської академії сільськогосподарських наук,
директор Державної наукової
сільськогосподарської бібліотеки НААН

Наша історія — поєднання перемог і трагедій різних епох та періодів систем влади, що панували на сучасних українських землях. Відтворюючи або формуючи її на шляху до справжніх європейських цінностей, ми зобов'язані робити це об'єктивно і політично неупереджено, з широким персоніфікованим наповненням, що перш за все стосується пантеонів слави країни.

Це дуже актуально для нашої нації сьогодні, коли серед тих, хто «веде» нас із «Азії» до «Європи», переважають особи, які переконані, що відразу народилися достойними представниками еліти, суттєво принижуючи при цьому здобутки попередників в історії країни, особливо радянської доби. Хоча, на моє власне переконання, їй серед інших чеснот вдавалося сформувати не менш самодостатніх громадян своєї багатонаціональної країни, що здебільшого реалізувались у сфері академічної науки та культури.

Причому справедливо визнати: для більшості з цих людей таке аж ніяк не могло б відбутися до подій 1917 р. Переконливий приклад — непроста творча доля надзвичайної особистості, мого земляка (і навіть, як він стверджував, далекого родича), що був не тільки палким комуністом, але, як виявилося, не менш завзятим українським націоналістом щодо духовних цінностей, — Василя Семеновича Костенка.

Чи не потрібно Україні шанувати свого сина, що по-державницьки опікувався її майбутнім на різних щаблях влади під час багаторічної комсомольсько-партійної роботи? При цьому він чимало зробив як громадський діяч та вчений-історик, починаючи від публікацій про героїчну діяльність підпільної молодіжної організації «Молода гвардія» у м. Краснодоні за часів німецької окупації і завершуючи створенням 1987 р. практично на власні кошти у м. Баришівці Київської обл. музею Тараса Шевченка, експозицію якого збирав зі всього світу до кінця життя.

І це ще не все, що залишив нащадкам. Його творча спадщина — це понад 400 публіцистичних, довідкових і наукових статей, а також серія певною мірою біографічних книжок: «Наші весни» (К., 1966), «Юність полум'яних літ» (К., 1969), «Зірки мого неба» (К., 1998) та ін., що розповідають про «його» епоху в житті країни та місце видатних українців у просторі 20—80-х років минулого століття.

Однак для достовірності відтворення картини життя та державницької діяльності Василя Костенка я провів власні пошуки в архівах Києва, Львова та Полтави, щоб з'ясувати перебіг подій, який, вважаю, заслуговує в майбутньому й на створення документального фільму.

На початку біографії: «ні землі, ні хати»

Василь Семенович Костенко

Василь Семенович Костенко народився 26 квітня 1912 р. в с. Дернівці Переяславського повіту Полтавської губернії (нині — Баришівський р-н Київської обл.) у родині бідного селянина: «ні землі, ні хати не мали».

Але настав 1917-й... Семен Костенко отримав «наділ землі (3,5 га), побудував хату і завів господарство», в якому Василь тяжко працював (доки воно не увійшло, за бажанням господаря, у створений на селі на початку 1931 р. колгосп). Тим часом закінчив «на відмінно» Дернівську чотирикласну, потім Баришівську міську семирічну школу, в якій у 1929 р. вступив до комсомолу, а в 1930 р. був прийнятий на роботу старшим піонерватажком. Вже через рік його призначають заввідділом піонерів, а згодом завідувачем оргвідділу Баришівського райкому ЛКСМУ. У тому ж році приймають кандидатом у члени ВКП(б).

Упродовж 1934—1935 рр. Василь проходить службу в Червоній Армії. У січні 1937 р. закінчує Київську вищу комуністичну сільськогосподарську школу (комсомольський відділ); його відряджають до м. Новограда-Волинського в окружком ЛКСМУ. У листопаді приймають до партії.

Влітку 1937 р. на одному із зібрань молоді Житомирщини познайомився й потоваришував на все життя з тоді ще зовсім юним Андрієм Малишком, видатним українським поетом. У той самий період налагодилися дружні стосунки і з майбутнім маршалом Радянського Союзу А. І. Єременком.

Восени прикордонні округи було ліквідовано, і Костенка висунули до апарату ЦК ЛКСМУ. Проводячи курси секретарів райкомів комсомолу в 1939 р., на їхнє прохання Костенко організовує зустріч з відомими митцями України. Серед запрошених був і поет Володимир Сосюра; відтоді почалася їхня багаторічна дружба.

У березні 1941 р., як пише Василь Семенович у спогадах «Двадцять зустрічей з М. С. Хрущовим», його «викликав секретар ЦК КП(б)У по кадрах М. С. Співак і повідомив, що переведений з сектору партійних кадрів... вести кадри працівників культури». За коротких чотири довоєнних місяці 28-річному В. С. Костенку вдалося багато зробити, щоб кращі з представників мистецької еліти очолили окремі інституції, де в першу чергу мали репрезентувати національну ідею. Але найбільшою удачею духовного життя Василь Семенович вважав знайомство з видатним кінорежисером О. П. Довженком у квітні 1941 р., що стало першою «зіркою його неба» на багато років.

«Найважче випробування»

День 22 червня 1941 р. Костенко зустрічає на посаді в. о. заввідділом кадрів ЦК КП(б)У. Разом з іншими відповідальними через Політуправління Південно-Західного фронту організовує оборону Києва. Співпрацює з редакцією фронтової газети «За Радянську Україну», що починає виходити з 1 липня. На її шпальтах публікуються твори видатних митців, зокрема Миколи Бажана, Олександра Корнійчука та Ванди Василевської, з якими Василь Семенович відтак залишається у дружніх стосунках.

А далі на нього чекало те, що він пізніше згадував як «найважче випробування для людини, коли існувала постійна загроза безглуздої смерті». Виходячи з частинами 37-ї армії з так званого Київського оточення протягом 18 вересня — 16 жовтня 1941 р., з боями відступали (переважно через болота) близько 100 км до р. Супій, а потім ще 300 км до м. Суджа Курської області, де наздогнали ар'єргард 40-ї армії.

І насамкінець — перехід до Воронежа і Валуйок, «де стояли поїзди з республіканськими організаціями». Їхні керівники — секретарі ЦК КП(б)У Д. С. Коротченко і М. С. Співак — зустріли підлеглого (який, до речі, був двічі поранений) з такою прохолодою, що той, переживши «безсонну ніч», підвівся з «важкою головою», відчуваючи «той настрій, коли людина не може нічого з собою вдіяти».

Якби не втручання М. С. Хрущова, що й надалі неодноразово виступав надійним старшим товаришем і захисником, — невідомо, чим би це закінчилося. Однак все владналося, і Костенка перекидають до складу оперативної групи військової ради Південно-Західного фронту «по створенню партизанського підпілля на Україні і організації партизанської боротьби в тилу німецьких загарбників». Згодом на основі цієї групи був створений Український штаб партизанського руху (на чолі з Т. А. Строкачем), у діяльності якого Василь Семенович брав активну участь.

Водночас в ЦК КП(б)У він керує комсомольськими організаціями партизанських загонів України. Комсомольці республіки (довоєнна чисельність яких становила 1 млн. 600 тис.) стали рушійною силою на шляху до остаточної перемоги над загарбниками. Їхнього лідера в липні 1943 р. призначають першим секретарем ЦК ЛКСМУ, нагороджують орденом Червоної Зірки, потім бойового Червоного Прапора і чотирма медалями.

Про краснодонців — задовго до роману та фільму

Надзвичайного резонансу набули статті В. С. Костенка «Молода гвардія України» у газетах «Известия», «Комсомольская правда» від 14 вересня 1943 р. про діяльність підпільної комсомольської організації в Краснодоні. Їх автор скористався документами, зібраними М. Котовим, В. Лясковським і секретарем ЦК ЛКСМУ Є. Корнієнко.

На початку серпня 1943 р. він, напросившись на прийом до Хрущова, розповів йому про героїв. Той розпорядився підготувати «записку про організацію» на ім'я Сталіна та «зразки указів і пропозицій» про нагородження.

І статті, й укази вийшли в один день, і весь світ дізнався про героїзм юнаків і дівчат з Краснодона. Світлу пам'ять яких, до речі, вже в наш час довелося відстоювати доньці В. С. Костенка — професору Н. В. Костенко від навали «нових бачень», що затіяли у 2004 р. журналіст Володимир Покотило та функціонер ОУН Євген Стахів.

Міжнародне визнання

В листопаді 1945-го на Першій міжнародній конференції молоді у Лондоні (за участю 600 делегатів із 63 країн) активна громадська позиція Василя Костенка отримує міжнародне визнання після його блискучого виступу, основні тези якого не втратили актуальності й дотепер. Його обирають членом Ради Всесвітньої федерації демократичної молоді. Протягом 1945—1946 рр. як член ВФДМ він бере участь у зібраннях її виконкому у Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехословаччині.

Зі «списку ворогів» — у ВПШ

Після обрання депутатом Верховної Ради СРСР у 1946 р. Костенко постійно відвідує Москву і навіть мешкає там, але часто повертається до Києва як депутат Верховної Ради УРСР (з 1947 р.).

Багато що змінилося для нього після призначення у 1947 р. Л. М. Кагановича першим секретарем ЦК ВКП(б)У. Отримавши від Сталіна доручення розібратися, зокрема, з проявами націоналізму на заході України, той з притаманною йому завзятістю почав складати «списки ворогів» і узгоджувати їх із вождем. Потрапляє до цих переліків і Костенко.

Відбулася чергова особиста зустріч з Кагановичем, який наполегливо натякав на необхідність «покаятися» та детально написати ще й про «витівки» Хрущова... Невдовзі після цього Хрущов на зв'язковому ПО-2 летить до Москви на прийом до давнього товариша — М. О. Михайлова, першого секретаря ЦК ВЛКСМ. Той, усе зрозумівши, переговорив зі Сталіним і отримав згоду направити Костенка з 25 червня 1948 р. до Вищої партшколи при ЦК ВКП(б).

У період навчання він багато подорожує країною, виконуючи депутатські обов'язки. Серед інших зустрічей у Москві, про які особисто мені розповідав, — поїздки разом з Олександром Довженком і його дружиною Юлією Солнцевою до експериментальної науково-дослідної бази АН СРСР «Ленінські Горки» — до академіка Т. Д. Лисенка. До речі, вони поважали останнього за реальні величезні практичні здобутки ланів і ферм очолюваного ним господарства. Ці відвідування були значною мірою пов'язані з підготовкою Довженком фільму «Мічурін», що вперше вийшов у листопаді 1947 р. під назвою «Життя у цвіту».

По закінченні ВПШ (з відзнакою) у 1950 р. Василь Семенович, попри пропозиції «піти на роботу в апарат ЦК ВКП(б)», зустрівшись на початку червня з Хрущовим, погоджується з його думкою, що «потрібен досвід конкретної роботи», і повертається на посаду першого секретаря Львівського міському КП(б) України після обрання на його пленумі 28 липня 1950 р. Львівський обком партії 7 вересня вводить В. С. Костенка членом бюро.

Чергове випробування. «Залишити місто у 24 години»

Василь Семенович узявся за налагодження нормального повноцінного життя у повоєнному місті. Однак у країні розпочалася нова хвиля пошуку ворогів.

Усе загострилось через націоналістичні амбіції львів'ян. Досягти такого компромісу, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі, не вдалося. Костенкові закидали, що він «загравав» з «деякими представниками інтелігенції (акад. Возняк, проф. Крип'якевич та ін.)», які, на думку вищих партійних чиновників, були «українськими буржуазними націоналістами», носіями «ворожої ідеології». І хоч він визнавав «критику правильною» й «обіцяв усунути серйозні недоліки і помилки в ідеологічній роботі», додаючи, що згадані вчені — освічені й талановиті радянські люди, це не допомогло.

Як свідчать архіви, особливо незлюбили сорокарічного перспективного партійця, що мав широкі зв'язки у Москві й Києві, секретарі Львівського обкому партії В. Чучукало, Литвин, I. Грушецький та член бюро обкому Мжаванадзе: вони неодноразово з грифом «таємно» бомбардували ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б) усілякими «представленнями». Як наслідок —Політбюро ЦК КП(б)У приймає серію грізних постанов, зокрема «Про серйозні недоліки й помилки в роботі бюро Львівського міському КП(б)У і колишнього секретаря міському т. Костенка», вказуючи на «неможливість використання його в партійній роботі», — це майже вирок.

Сім'ї було надано 24 години, щоб залишити Львів; товарним вагоном виїхали до Полтави. Справа Костенка потрапила на особливий контроль КПК* при ЦК ВКП(б). Тим, хто добре знав Василя Семеновича, знадобилося чимало документально із підписами «прикластися», щоб голова комісії М. Ф. Шкірятов через рік оголосив: «звинувачення... відкинуто».

__________________________
*Комісія партійного контролю.

Це було для Костенка третє випробування... Подолавши і його, він жартома дякував долі, що обставини підштовхнули його системно зайнятися історією України та публіцистикою.

Організатори «січневого перевороту» 1952 р. у Львівському міськомі партії зрештою були звільнені з роботи. Однак Василю Семеновичу ще довго довелося ходити з тавром «український націоналіст».

7 квітня 1952 р. його призначили начальником Полтавського обласного управління кінофікації. А 22 серпня Василь Семенович почав за сумісництвом викладати в Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, а через рік перейшов туди на постійну роботу.

28 червня 1956 р. він захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук — на тему «Розробка В. І. Леніним національного питання в роки революційного піднесення». Вибір невипадковий: праця стала аргументованою відповіддю на нещодавні нападки, бо, як зазначає автор в авторефераті, «присвячені національному питанню події і факти трактувались під впливом чужого марксизму-ленінізму культу особистості».

УРЕ і після неї

У 1958 р. розпочато підготовку та видання Української Радянської Енциклопедії. При АН УРСР створено Головну редакцію на чолі з академіком М. П. Бажаном; до редколегії УРЕ увійшли П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, Р. Є. Кавецький, В. Г. Заболотний, Д. К. Зеров, Д. Х. Острянин, В. М. Самофалов та ін. На посаду зав. редакцією історії партії, філософії та права Микола Платонович запросив В. С. Костенка. Той працював в УРЕ до 1967 р. включно, дочекавшись виходу всіх її 17 томів, що містять 50 тис. статей. Із них понад 200 — його власний доробок. Серед них слід виділити такі, як «нація», «національне питання», «Вітчизна».

Iз 7 лютого 1967 р. Василя Семеновича призначають першим заступником голови Комітету з преси при Раді Міністрів УРСР. Він, як завжди, працює самовіддано, за що його вдруге (вперше — 1948 р.) нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, а 1972 р. з нагоди 60-річчя присвоюють звання «Заслужений працівник культури УРСР».

Невгамовний пенсіонер

Перейшовши 13 листопада 1972 р. у статус пенсіонера союзного значення, він до 1978 р. працює науковим співробітником Інституту історії партії; активно друкується, зокрема видає монографію «Курсом партії», за яку йому присуджено республіканську премію ім. Миколи Островського.

Та й пізніше Костенко залишається активним. Допомагає рідній Дернівці, яку нарешті заасфальтували і телефонізували. Збирає архівні документи про історію села, заснованого 1300 р. (перша писемна згадка датується 1726-м). Більш як 50 односельчан значною мірою завдяки йому отримали вищу освіту (до них відношу й себе).

Пише мемуари, виступає зі спогадами. В 1987 р. за підтримки місцевої влади відкриває музей Т. Г. Шевченка. Таким чином він, мабуть, утілив мрію свого життя... Поки дозволяло здоров'я, постійно проводив екскурсії для численних відвідувачів — шанувальників Великого Кобзаря.

Василя Семеновича не стало 22 квітня 2001 р. Його поховали на Байковому цвинтарі. Через сім років пішла з життя його дружина — Марія Феофанівна Костенко (1914—2008).

Відповідні фахівці в Україні, близькому та далекому зарубіжжі добре знають та шанують їхню доньку — відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Наталію Василівну Костенко.

Син Юрій Васильович Костенко — авторитетний дипломат, свого часу — перший заступник міністра закордонних справ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в КНР. Автор книги «Становлення двосторонньої дипломатії Української Держави — Відень, Бонн, Токіо» (2007 р.), в якій за матеріалами 1991—2005 рр. розглянув пріоритети сучасної української дипломатії на шляху до цивілізаційних цінностей.

Розумом, принциповістю, працездатністю і щирістю відома ще одна донька — Олександра; виросли й достойні діда онуки. За їхньою ініціативою і за підтримки Баришівської міськради та адміністрації 27 квітня 2012 р. до вікового ювілею Василя Костенка відкрито іменну меморіальну дошку на будівлі створеного ним музею Кобзаря. Маю сподівання, що і рідне село Дернівка теж не залишиться осторонь і назве іменем свого уродженця вулицю, де він багато років жив і творив.

Наостанок наведу рядки з книги спогадів Василя Семеновича «Зірки мого неба», що повністю відповідають сенсу прожитого ним яскравого життя: «За минулі роки багато було сказано про місце видатних особистостей в історії суспільства. Чимало глибоких і правильних думок з цього приводу допомогли переконати тих, хто мав сумнів, скажімо, у правильності положення про роль об'єктивних умов у розкритті суб'єктивних якостей людини, утвердити ще більшу повагу до особистості взагалі, а також думку про те, що видатні люди, безумовно, залишають людству хороше — і тим більше, чим щедріше вони обдаровані».

Член-кореспондент Національної академії
аграрних наук (НААН), іноземний член
Російської академії сільськогосподарських наук,
директор Державної наукової
сільськогосподарської бібліотеки НААН

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Явление цензора народу

Одной из отличительных черт нынешнего законодательного органа стало присутствие в...

Братство верительных грамот – циничные наместники...

Стивен Пайфер и Уильям Тейлор признают за собой совершение несовместимых со статусом...

Где осесть пенсионеру: Украина в числе лучших по...

50 самых дешевых для пенсионера стран. Эталон для сравнения — уровень жизни...

«Яблочная» жемчужина у моря

Для самых преданных поклонников бренд Apple — это не просто техника, а символ, можно...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка