Марина Кукліна (у шлюбі Май) залишила по собі не просто список ролей, а відчуття тепла, яке колеги порівнювали зі світлом. Українська акторка театру й кіно, викладачка сценічної мови, вона встигла зіграти майже в п’ятдесяти проєктах, перш ніж у 33 роки піти з життя. Її історія — про стрімкий шлях від київського ТЮГу на Липках до популярних серіалів, про глибоке кохання й боротьбу, яка тривала майже рік.
Народилася 12 червня 1986 року в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, служила в театрі з 2007-го, дебютувала в кіно 2009-го. Чоловік — режисер Андрій Май, у пари народився син. У травні 2018-го лікарі виявили онкологію. 5 жовтня 2019-го Марини не стало.
Сьогодні, у 2026-му, її роботи продовжують дивитися, а могила в Києві з круглим гранітним пам’ятником і чорно-білим портретом залишається місцем тихої пам’яті. Ця розповідь зібрана з перевірених фактів і спогадів, щоб дати і початківцям, і тим, хто вже знає її ролі, повнішу картину.
Коріння таланту: як Київ виховав майбутню акторку
Марина Юріївна Кукліна з’явилася на світ у столиці, яка наприкінці 1980-х ще дихала радянським повітрям, але вже відчувала перші подихи змін. Дитинство пройшло без гучних історій — родина тримала приватність. У 17 років вона чітко визначила шлях і 2003-го вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Майстерня Юрія Висоцького стала для неї не просто класом, а кузнею, де відточували голос, тіло й внутрішню правду.
Чотири роки навчання завершилися 2007-го. Паралельно з акторською майстерністю вона опановувала сценічну мову — пізніше викладала її в тому ж університеті, у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв та в Bilyts Art Centre. Володіла українською, російською, англійською, німецькою та іспанською. Хобі видавали енергійну натуру: кінний спорт, ковзанярство, плавання, фехтування, фітнес-аеробіка. Ці заняття давали тілесну свободу, яка потім відчувалася в кожній ролі.
За моїм досвідом перегляду її ранніх робіт, саме ця фізична підготовка робила навіть епізоди живими — жест не був випадковим, інтонація не зраджувала.
Театральна школа на Липках — місце, де кувалася майстерність
Одразу після випуску Марина увійшла до трупи Київського академічного театру юного глядача на Липках як акторка вищої категорії. Тут вона провела дванадцять років — з 2007-го до останнього подиху. Сцена ТЮГу вимагала універсальності: треба було бути і наївною дівчинкою, і хитрою чаклункою, і глибокою драматичною героїнею.
Серед найяскравіших робіт — Поліанна у виставі режисера В. Гирича. Роль, де оптимізм і чистота мали звучати без фальші. Вірджинія в «Привиді замку Кентервіль» (режисер А. Артіменьєв) відкривала інший бік — здатність тримати напругу й тонкий гумор. У «Шоші» (режисер Андрій Май) вона грала Шошеле. Були ще Лізавета Богданівна в «Місяці в селі», Падчерка в «Дванадцяти місяцях», Фіббі в «Над прірвою…», Дюймовочка, Анюта в «Романі доктора», собака в «Не хочу бути собакою», Любаша в «Шиндаї».
Театр давав те, чого кіно іноді не встигає: довге репетиційне дихання, роботу з партнером у реальному часі, реакцію залу. Колеги згадували її як «дівчинку світла» — усміхнену, відкриту, щедру на компліменти. Римма Зюбіна писала про зустріч у майже порожньому храмі в Пархомівці, де усмішка Марини «сяяла».
Кінодебют і стрімкий зліт на екранах
2009 рік став поворотним. Марина з’явилася в серіалі «По закону» в ролі Олени Нємцової і майже одночасно в п’ятому сезоні «Повернення Мухтара» як Людмила. Саме «Мухтар» зробив її впізнаваною для широкої аудиторії. Далі пішли «Екстрасенси-детективи», де вона зіграла Олю-екстрасенса, «Солнцеворот», «Жіночий лікар», біографічна «Анна Герман».
Темп був шалений. За десять років кінокар’єри набралося близько 49–52 робіт. Вона легко переходила від детективів до мелодрам, від історичних епізодів до сучасних історій. У 2016-му зіграла Спірідонову в «Моя бабуся Фані Каплан». 2017-й приніс одну з найпомітніших ролей — Ольгу у «Кафе на Садовій». Сама акторка казала про цей сценарій: «Прочитавши, відчула, що це моя історія. У мене є син, і з кожним днем я все більше переконуюся, що це найчарівніша місія жінки — бути матір’ю».
Пізніше з’явилися «Доктор Ковальчук», «Чаклунки», «Серце слідчого», «Чужа життя», «Прятки». Останні роботи виходили вже після її смерті — глядачі бачили Марину на екрані, коли її вже не було серед живих.
Ролі, які запам’яталися: від детективів до мелодрам
Щоб зрозуміти діапазон, варто поглянути на ключові роботи в таблиці. Вона не претендує на повну фільмографію, але показує, як Марина рухалася між жанрами.
| Рік | Назва | Роль / характер |
|---|---|---|
| 2009 | Повернення Мухтара-5 | Людмила — яскравий дебют у популярному серіалі |
| 2012 | Анна Герман | Епізод у біографічній драмі |
| 2015 | Пес | Дівчина Созановського |
| 2016 | Моя бабуся Фані Каплан | Спірідонова — історичний пласт |
| 2017 | Кафе на Садовій | Ольга — одна з головних, глибоко особиста |
| 2017 | Доктор Ковальчук | Марина, лікар |
| 2018 | Серце слідчого | Марина Гончар / Монастирська |
| 2019 | Прятки (Схованки) | Світлана Фадеєва, ув’язнена |
Дані зібрані з відкритих каталогів та енциклопедичних джерел. Кожна роль додавала новий відтінок: то гостроту детективу, то ніжність мелодрами, то історичну вагу.
Особисте життя: кохання, сім’я і підтримка
2008 року Марина вийшла заміж за режисера Андрія Мая. Взяла подвійне прізвище. У пари народився син. Сім’я залишалася для неї головним якорем. Колеги відзначали, як вона світилася, коли говорила про дитину. У вересні 2019-го, за три тижні до смерті, Андрій опублікував колаж: молодята 2008-го і рука дружини 2019-го, яку він тримає. Підпис був простий — про одинадцять років разом.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли глядачі після перегляду «Кафе на Садовій» писали в коментарях не про сюжет, а про те, як акторка «грає материнство так, ніби воно її справжнє». І це було справжнім.
Боротьба з хворобою та останні дні
У травні 2018-го (за деякими даними — ближче до кінця року) лікарі поставили діагноз онкологія. Сім’я й друзі збирали кошти на лікування. Марина не приховувала хворобу — у соцмережах з’являлися фото з коротким волоссям, записи про процес. Вона продовжувала працювати, знімалася, поки сили дозволяли.
5 жовтня 2019 року в Києві її не стало. Прощання відбулося 8 жовтня в рідному театрі на Липках. Поховали в Києві. Пізніше встановили гранітний пам’ятник круглої форми з чорно-білим портретом, оточений аркою.
Навіть у найважчі місяці вона залишалася тією, кого називали «дівчинкою світла». Це не пафос — так писали люди, які знали її особисто.
Спадщина Марини Кукліної у 2026 році
Шість років потому її серіали й вистави продовжують дивитися. Нове покоління відкриває «Мухтара», «Кафе на Садовій», «Мою бабусю Фані Каплан». Театр на Липках пам’ятає. У мережі періодично з’являються згадки на річниці. Могила залишається доглянутою.
Для початківців вона — приклад того, як можна швидко й глибоко увійти в професію. Для досвідчених — зразок акторки, яка вміла бути різною, не втрачаючи себе. Викладацька робота теж залишила слід: студенти, які вчилися у неї сценічної мови, несуть далі її підхід до слова.
Поширені запитання про акторку
Скільки їй було років на момент смерті?
33 роки. Народилася 12 червня 1986-го, пішла 5 жовтня 2019-го.
Яка точна причина смерті?
Онкологічне захворювання. Діагноз поставили 2018-го, боротьба тривала близько року. Детальніший медичний діагноз публічно не розголошували.
Чи є у неї головні ролі?
Так. Найпомітніша — Ольга в «Кафе на Садовій». Також значущі роботи в «Поверненні Мухтара», «Моя бабуся Фані Каплан», «Доктор Ковальчук».
Де похована Марина Кукліна?
У Києві. Пам’ятник — круглий гранітний з чорно-білим портретом, оточений аркою.
Чи викладала вона?
Так. Сценічну мову в кількох київських навчальних закладах.
Чек-лист: що подивитися, щоб відчути її гру
- Почніть із «Повернення Мухтара-5» — щоб побачити ранню енергію.
- Обов’язково «Кафе на Садовій» — найглибша сучасна роль.
- «Моя бабуся Фані Каплан» — історичний пласт і стриманість.
- Будь-який епізод «Жіночого лікаря» чи «Доктора Ковальчука» — професійна точність.
- Якщо є можливість — театральні записи або спогади колег про «Поліанну» і «Привид замку Кентервіль».
Марина Кукліна встигла мало за календарним часом, але багато — за щільністю. Її світло не згасло в ролях, у спогадах і в тих, хто продовжує дивитися її роботи. У 2026-му це вже не просто біографія — це жива частина української акторської історії, яку можна відкривати знову й знову.