Анна Салата — це жінка, яка перетворює хаос подорожей, запізнення на літаки, сумнівні романи і нічні пригоди в барах на літературу, яку хочеться читати залпом. Журналістка, піарниця, організаторка легендарних вечірок «Донишко», мандрівниця і авторка книг про гедонізм, вона за кілька років після початку повномасштабної війни відвідала стільки країн, скільки багато хто не бачить за все життя. Її філософія проста і гостра: жити максимально смачно прямо зараз, бо завтра може не настати.
З Києва вона виїхала не як емігрантка, а як людина, яка вирішила, що валіза — це і є дім. До війни в її активі було близько 22 країн за майже два десятиліття. Після лютого 2022-го рахунок стрімко пішов угору: за три роки — ще майже півсотні. Зараз у її списку понад 60 країн, і вона відкрито каже, що зупинятися не збирається. Навіть Північна Корея фігурує в списку мрій.
Анна не пише класичні тревел-гайди з топ-місцями і чек-листами. Її тексти — це суміш самоіронії, відвертості, гумору і дуже конкретних історій про те, як можна жити яскраво навіть тоді, коли світ навколо руйнується. Саме тому її книга «17 країн мого гедонізму» швидко знайшла свого читача серед тих, хто втомився від пафосу і хоче справжнього.
Від журналістики і піару до життя в режимі «валіза + лоукост»
До того, як світ побачив Анну Салату-мандрівницю, вона була глибоко всередині українського шоу-бізнесу і медіа. Працювала журналісткою в «ХЗМ», «МОЛОКО», «Серіал» і десятках інших видань. Пізніше перейшла в піар і просувала таких артистів, як Ірина Білик, гурт «НЕАНГЕЛИ», Герман Нєнов. Організовувала івенти, від яких, за її ж словами, «у нормальних людей підгорає». Однією з найвідоміших історій стали вечірки «Донишко в руках» — тематичні дискотеки в стилі 90-х, які збирали тих, хто хотів не просто потусити, а відчути справжній кайф від ночі.
Перехід до повноцінного життя мандрівниці стався не через романтичний поклик, а через війну. У перші місяці повномасштабного вторгнення вона сиділа у Львові, слухала сирени і відчувала, як страх стискає горло. Тоді друг, співак Ден Баурін, який жив у Будапешті, буквально висмикнув її до Європи. Для українців тоді діяли програми безкоштовного проїзду і житла. Саме там Анна зрозуміла: подорожі можуть бути не лише доступними, а й рятівними.
Вона не будує ілюзій. Каже прямо: Київ 2021 року вже не повернеться. Те, що робило місто особливим — легкість, свобода, люди, — зараз розбите комендантською годиною і війною. Тому вона обрала рух. Найкраще почувається саме тоді, коли переміщується між країнами. Дім для неї — це не стіни, а можливість розкласти речі, випити каву з нормального посуду і через тиждень знову зібратися в дорогу.
Книги, які пахнуть просеко, запізненнями і самоіронією
Перша книга Анни Салати «17 країн мого гедонізму» вийшла у 2024 році невеликим тиражем і повністю зроблена силами авторки та близьких людей. Це не путівник. Це мемуари жінки, яка падала в калюжу з келихом просеко, ночувала в готелях, де в вікно стукали мавпи, ходила в червоному бікіні в мусульманський басейн у Малайзії і одного разу опинилася в аеропорту Будапешта в трусах, шубі «повії» і кепці з написом Grinder, тримаючи в руці мартіні.
У книзі є Албанія, де вона тричі була і якось вижила після ночі під кокаїном у рясі Ісуса. Є Аргентина з дитячими мріями про акторів із латиноамериканських серіалів. Є Іспанія з десятками гей-барів Барселони. Є Чилі, де п’яний водій і крики «Слава Україні» в барі. Є В’єтнам як місто помилок і драм. Анна не прикрашає. Вона пише так, ніби розповідає найкращій подрузі після третьої пляшки вина: смішно, гірко, чесно і без моралізаторства.
Другу книгу — «11 країн мого гедонізму» (або «10 країн» у деяких згадках) — вона майже дописала. Каже, що якщо колись зупиниться подорожувати, то вистачить на третю. Писала першу книгу переважно вночі під комендантською годиною в Києві, бо самотність і сирени потребували виходу. Натхненням стало голосове повідомлення друга з Камбоджі. Пост у соцмережах виріс у повноцінну книгу.
«Якщо моя книга навчить хоча б кількох людей сильніше любити себе і своє життя — це вже супер», — каже Анна. І в цій фразі немає пафосу. Є втома від «не на часі» і глибоке переконання, що саме зараз і треба жити.
Гедонізм під час війни: чому це не зрада, а спосіб виживання
Найбільше питань до Анни Салати виникає саме через її стиль життя під час війни. Дехто вважає, що подорожувати, пити апероль і писати про бари — це неетично, коли в країні гинуть люди. Вона відповідає жорстко і спокійно: життя одне. Військові, з якими вона спілкується, часто підтримують її позицію сильніше, ніж ті, хто сидить на дивані і роздає оцінки.
Для неї гедонізм — це не безвідповідальність. Це вміння знаходити радість навіть у складних умовах, не втрачати себе і не перетворювати страждання на єдину валюту. Вона відкрито каже, що витрачає майже все, що заробляє, на подорожі, залишаючи лише подушку безпеки на здоров’я і книги. Бюджет коливається від 700 до 1500 доларів на місяць залежно від країни. У дешевих місцях можна вкластися значно менше, особливо якщо є друзі, couchsurfing і супермаркети замість ресторанів.
Анна не романтизує бідність. Вона просто показує, що якісне життя можливе без мільйонів. І що іноді найкращий спосіб підтримати себе і близьких — це не впасти в депресію, а продовжувати рухатися.
Цікаві факти з життя Анни Салати
Вона працювала піарницею для топових українських артистів, а в перші дні повномасштабної війни створила телеграм-канал, у якому зливала контакти російських зірок, які підтримували агресію. Це був її особистий фронт.
Організувала культові вечірки «Донишко» в стилі 90-х, які стали окремим явищем київської нічної культури.
До війни відвідала 22 країни за 17–18 років. Після 24 лютого 2022-го — майже 50 за три роки. Зараз у списку понад 60.
Мріє побувати в усіх країнах світу, включно з Північною Кореєю. Не повернеться в Росію і, швидше за все, у Білорусь через війну і свою публічну позицію.
Пише книги самостійно, від ідеї до друку. Перша книга вийшла тиражем усього 100 примірників і швидко розійшлася.
Вміє жити в Hilton біля озера Комо безкоштовно і водночас пити акційне пиво на даху, дивлячись на тих, хто замовляє апероль по 20 євро.
Як Анна подорожує: практичний бік гедонізму
Анна Салата не належить до тих тревел-блогерів, які показують лише ідеальні фото з дрона. Вона відкрито розповідає про запізнення, проблеми з банками, п’яних водіїв, підозрілі романи і моменти, коли залишається п’ять євро в кишені. Саме тому її досвід корисний для тих, хто хоче подорожувати реально, а не картинно.
Вона змінює локації кожні 3–4 дні. Це виснажує, але дає відчуття постійного руху. У Європі часто зупиняється у друзів. В екзотичних країнах шукає баланс між комфортом і бюджетом. Не готова до екстриму з наметом і автостопом на постійній основі, але й п’ятизіркові готелі не вважає обов’язковими.
Ось кілька принципів, які проглядаються в її історіях і можуть стати в пригоді будь-кому:
- Подорожі стають дешевшими, коли ти перестаєш боятися супермаркетів, хостелів і нічних потягів. Дорогі ресторани — це опція, а не обов’язок.
- Друзі в різних країнах — це найкраща валюта. Мережа знайомств часто рятує і житлом, і порадами, і просто людським теплом.
- Не варто плутати туризм з еміграцією. Анна свідомо не «переїжджає». Вона рухається. І це дає свободу повертатися в Україну, коли хочеться.
- Самоіронія рятує від розчарувань. Якщо вже впав з моста чи опинився в дурній ситуації — зроби з цього історію, а не трагедію.
- Писати і фіксувати досвід варто навіть тоді, коли здається, що «не на часі». Саме з таких нічних нотаток під сиренами народжуються книги.
Ці підходи не універсальні, але вони працюють для неї. І саме тому її тексти відчуваються живими, а не сконструйованими під алгоритми соцмереж.
Чому історія Анни Салати важлива саме зараз
В українському інформаційному просторі довго домінувала наратив «не на часі». Не на часі радіти, не на часі подорожувати, не на часі писати про бари і коханців. Анна Салата своїм життям і книгами м’яко, але вперто ламає цей шаблон. Вона не закликає ігнорувати війну. Вона показує, що людина має право залишатися живою у всіх сенсах цього слова.
Її приклад важливий для тих, хто втомився від постійного відчуття провини за будь-яку радість. Для тих, хто хоче подорожувати, але вважає, що «зараз не можна». Для тих, хто шукає свій голос у письменництві і боїться, що історія «недостатньо серйозна». Анна доводить: серйозність — це не обов’язково страждання. Іноді найсерйозніший вчинок — це дозволити собі жити.
Вона продовжує їздити, писати, сваритися з критиками в коментарях і сміятися з власних пригод. І поки в її валізі є місце для нової країни, історія гедоністки з Києва тільки набирає обертів. Наступна книга вже майже готова. А за нею — ще десятки країн, які чекають, щоб стати частиною її нескінченної, самоіронічної і дуже живої саги.