Юрій Володимирович Левченко — український політик, народний депутат VIII скликання від 223-го округу в Шевченківському районі Києва, колишній член ВО «Свобода» і нині голова партії «Народовладдя». Народився 1 жовтня 1984 року у Вінниці, здобув економічну освіту в Лондонській школі економіки та магістратуру в Магдебурзі, а після повернення в Україну пройшов шлях від фінансового аналітика до коменданта Українського дому під час Революції Гідності.
Для читача-початківця ім’я «Юрій Левченко» найчастіше означає екснардепа з димовою шашкою в сесійній залі, кандидата в мери Києва 2020 року і засновника волонтерського центру UA.HELP. Для тих, хто стежить за політикою глибше, це ще й історія про російський паспорт до 2008 року, розрив зі «Свободою» після одинадцяти років і спробу збудувати партію, яка декларує фінансування виключно внесками громадян.
Нижче — не короткий досьє-переказ, а зв’язна розповідь: як формувалася біографія, що саме робив депутат у парламенті, де факти розходяться з міфами, чим займається «Народовладдя» станом на 2026 рік і як орієнтуватися в джерелах, якщо хочете перевірити політика самостійно.
Вінниця, Кіпр і два паспорти: звідки взялася ця біографія
Батько Юрія Левченка, Володимир, закінчив Одеську морську академію і став капітаном далекого плавання. Мати, Наталія, викладала біологію та географію. Після народження сина родина опинилася в орбіті московської служби батька в управлінні зовнішніх зв’язків Міністерства морського флоту СРСР, а після розпаду Союзу — у шиппінговому бізнесі на Кіпрі. Лімасольська англійська школа дала майбутньому політикові мову і вступ до престижного університету; літні місяці він проводив у Вінниці, щоб не відірватися від української шкільної програми.
У 2002 році Левченко вступив на економічний факультет Лондонської школи економіки та політичних наук і 2005-го закінчив його з відзнакою як економіст-фінансист. У 2007-му захистив магістратуру з управління в Університеті Отто фон Геріке в Магдебурзі. Під час навчання працював офіціантом, охоронцем, оператором лінії і фінансовим консультантом — деталь, яку сам охоче повторює, протиставляючи «кабінетним» політикам.
Найчутливіший вузол ранньої біографії — громадянство. За місцем тодішньої прописки батьків він отримав російський паспорт у 16 років. За його власним поясненням 2017 року, це було «з практичних міркувань» — щоб швидко оформити закордонний паспорт для навчання. Після повернення в Україну він розпочав вихід із російського громадянства; дата виходу, яку він називає публічно, — 6 травня 2008 року. У жовтні того ж року вступив до ВО «Свобода». Інтервал у кілька місяців між відмовою від паспорта РФ і партквитком націоналістичної сили опоненти використовують як важіль досі. Сам Левченко наголошує: інформацію про попереднє громадянство він розкрив партії ще при вступі.
З квітня 2008-го живе в Києві. Три роки працював у інвестиційній компанії «КІНТО» — від фінансового аналітика до провідного експерта з корпоративних фінансів. Одружений з Тетяною; на офіційному сайті політика станом на 2026 рік зазначено, що в родині є донька. Вільно володіє українською, англійською, німецькою та французькою.
Важливо не змішувати людей. Запит «Юрій Левченко» інколи виводить на генерал-майора розвідки Юрія Тимофійовича Левченка (1947–2025) або на однофамільців у ІТ. Політик, про якого йдеться тут, — Юрій Володимирович, 1984 року народження, округ № 223, Київ.
Від районної «Свободи» до коменданта Українського дому
Партійна драбина всередині ВО «Свобода» в Левченка була стрімкою: кадрова служба київської організації, голова Шевченківської райорганізації, секретаріат міської організації, з 2010-го — керівник аналітичної служби партії, член політради, радник Олега Тягнибока з економіки. У 2010 році, коли місцеві вибори в Києві скасували, він пройшов до Вишгородської райради і там підняв тему резиденції «Сухолуччя».
Мажоритарний 223-й округ став його політичним «домом» ще до перемоги 2014-го. У 2012-му балотувався як єдиний кандидат об’єднаної опозиції; результат тоді так і не встановили через фальсифікації, які опозиція пов’язувала з Віктором Пилипишиним. Довибори грудня 2013-го знову закінчилися поразкою. На 27-му з’їзді «Свободи» восени 2013-го Левченка висунули віцепрем’єром з економіки «уряду національної альтернативи» і знову закріпили за 223-м округом.
Революція Гідності змінила темп. З ночі 21 листопада 2013-го він був на Майдані. 24 листопада брав участь у штурмі Кабміну, 1 грудня — у звільненні будівлі Київради. З 26 січня 2014-го став співкомендантом, а з 20 лютого по 2 березня — комендантом зайнятого протестувальниками Українського дому. У ніч проти 19 лютого, коли «Беркут» намагався змести Майдан, залишався з людьми до ранку — цей епізод його команда подає як противагу політикам, які того вечора зникли з вулиці.
У травні 2014-го очолив список «Свободи» до Київради і сам переміг на мажоритарці в Шевченківському районі. Коротке київське депутатство (червень–листопад) уже тоді зав’язалося на конфлікті з командою Віталія Кличка довкола забудов і землі. Восени того ж року на дострокових парламентських виборах Левченко взяв 223-й округ приблизно з 37% голосів і став народним депутатом VIII скликання.
Що саме робив мажоритарник у Верховній Раді
Формально він працював у Комітеті з питань бюджету — головою підкомітету з оцінки впливу законопроєктів на бюджетні показники. Фракції не мав: після складення присяги залишався позафракційним, хоча політично лишався «свободівцем» до 2019-го.
Цифри депутатської машини, які повторюють його сайт і довідники, виглядають так: 288 зареєстрованих проєктів законів і постанов; 1975 поправок (за його даними, найбільше в скликанні; повністю враховано 343, частково — 295); 6150 депутатських звернень і 345 запитів; близько 850 виступів у сесійній залі. Окремі ініціативи, які він сам виділяє: скасування депутатської недоторканності (2017), відкликання депутатів місцевих рад, постанова про Національний музей «Центр середньовічного міста» на Поштовій площі (2018).
Практичний стрижень каденції — Київ, а не загальнонаціональні реформи. Левченко спеціалізувався на незаконних забудовах, землі й комунальній корупції. За його словами, зверненнями ініціював десятки кримінальних проваджень щодо посадовців міської влади і зупиняв конкретні будівництва. Для мешканця Шевченківського району це було зрозуміліше за абстрактні промови про «націю»: двір, сквер, висотка під вікнами.
У 2019-му він знову йшов по 223-му округу від «Свободи» і мандат утратив. Каденція VIII скликання закінчилася 29 серпня 2019 року. Далі почався інший сюжет — уже без партійної «дахівки» Тягнибока.
| Рік | Подія | Результат / роль |
|---|---|---|
| 2005 / 2007 | LSE і магістратура в Магдебурзі | економіст-фінансист, управління |
| травень 2008 | вихід із громадянства РФ | дата, яку називає сам політик |
| жовтень 2008 | вступ до ВО «Свобода» | аналітика, кадри, політрада |
| січень–березень 2014 | Український дім | комендант під час Майдану |
| 2014 | Київрада і Верховна Рада | округ № 223, ≈37% голосів |
| 6 жовтня 2017 | димова шашка в сесійній залі | зрив голосування за № 7164 |
| 8–9 березня 2018 | сутичка на вул. Половецькій | госпіталізація після нападу «тітушок» |
| 5 листопада 2019 | вихід зі «Свободи» | разом із двома депутатами Київради |
| 25 жовтня 2020 | вибори мера Києва | 6 570 голосів, близько 0,9% |
| березень / жовтень 2022 | UA.HELP | волонтерський центр і благодійний фонд |
Дані таблиці зібрані з офіційної біографії політика, матеріалів ЦВК щодо місцевих виборів 2020 року та відкритих досьє. Окремі відсотки 2014 року в джерелах коливаються в межах 37,18–37,24% через різне округлення протоколів.
Димова шашка, забудови і «російський слід»: міфи, які варто розкласти
Публічний образ Левченка зліпили не аналітичні записки, а три яскраві кадри. Перший — дим у залі Верховної Ради. 6 жовтня 2017 року під час розгляду законопроєкту № 7164 про «необхідні умови для мирного врегулювання» на Донбасі він запалив димову шашку біля трибуни. Для нього це був зрив голосування за текст, який він вважав кроком до амністії бойовиків і торгівлі з окупантом. Для більшості залу і телекамер — хуліганство депутата. Обидві оцінки живуть паралельно: акт протесту не скасовує порушення регламенту, а порушення регламенту не скасовує змісту претензії до законопроєкту.
Другий кадр — ніч на Половецькій у березні 2018-го. Під час протистояння мешканців із забудовником Левченка і депутата Київради Святослава Кутняка побили люди, яких активісти назвали «тітушками». У Левченка — струс мозку, хімічний опік очей, зламаний ніс, місяць лікарні. Цей епізод рідше згадують за димову шашку, хоча саме він краще пояснює, чому його бренд у Шевченківському районі тримався на дворах, а не на студіях.
Третій кадр — російський паспорт. Тут легко сповзти в карикатуру. Факт громадянства РФ до травня 2008 року підтверджений самим політиком і потрапив у новини після історії з шашкою. Факт подальшої роботи в радикально антиросійській партії теж нікуди не дівся. Зводити всю кар’єру до «агента» так само грубо, як робити вигляд, ніби подвійної біографії не було. Чесна рамка: дитина моряка з московською пропискою батьків отримала зручний документ; дорослий політик вийшов із громадянства, розповів про це і далі будував кар’єру на українському націоналізмі. Питання довіри кожен вирішує сам — але вирішує після дат, а не замість дат.
Поширені помилки, через які портрет виходить кривим
- Плутати Левченка з іншими носіями прізвища. Легкоатлетка Юлія Левченко — окрема людина; її чоловік — бігун Юрій Кіщенко, не політик. Генерал розвідки Юрій Тимофійович Левченко помер 2025 року. Пошук без по батькові збирає всіх докупи.
- Вважати, що він і далі «свободівець». Членство припинено 5 листопада 2019 року. На місцевих виборах 2020-го «Свобода» вела в мери Києва Андрія Іллєнка, а Левченко йшов окремо.
- Оцінювати вплив лише за мандатом. Після 2019-го він не депутат. Вплив змістився в стріми «Народовладдя», критику податкової і бюджетної політики та волонтерський логістичний контур.
- Приймати партійні цифри фінансування як доведену «унікальність» без звірки. Партія справді звітує про внески громадян і порівняно скромні суми. «Єдина неолігархічна» — уже політичне гасло, яке треба перевіряти по квартальних звітах НАЗК, а не цитувати з ефіру.
- Зводити волонтерство 2022–2026 років до передвиборчої вітрини. Фонд «ЮА. ХЕЛП» існує в реєстрі, має вимірюваний, хоч і невеликий обіг. Це не доводить ні святості, ні фікції — лише масштаб, який можна порівняти з великими фондами.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли читач шукав «Юрій Левченко ЗСУ» і отримував мішанину з генерала розвідки, волонтерських роликів політика і спортивних новин про чоловіка стрибунки у висоту. Перший фільтр завжди той самий: по батькові, рік народження, округ.
Розрив зі «Свободою» і ставка, яка не стала мерською
5 листопада 2019 року Левченко записав відеозвернення: у рамках «Свободи» забезпечити «гідне життя більшості» він більше не бачить можливим — з «об’єктивних і суб’єктивних» причин. Із партії та фракції в Київраді вийшли також Прохор Антоненко і Святослав Кутняк, його колишні помічники. «Свобода» заяви прийняла і натякнула, що мандати місцевих депутатів логічно складати; публічної «війни на знищення» не вийшло, але спільного даху більше не було.
У січні 2020-го він оголосив мерську кампанію. Влітку очолив партію «Народовладдя» (юридична особа в реєстрі давніша, 2014 рік; політичний перезапуск під його головуванням — липень 2020-го). На виборах 25 жовтня 2020 року за Юрія Левченка проголосували 6 570 киян — близько 0,9%. Віталій Кличко взяв понад 50% і закрив гонку в першому турі. Партійний список «Команда Левченка «Народовладдя» до Київради набрав 1,12% і в раду не пройшов. Для політика з мажоритарною перемогою 2014 року це був холодний душ: впізнаваність Шевченківського району не масштабувалася на все місто.
Ідеологічний зсув після розриву варто описати точно. Замість класичного націоналістичного пакету «Свободи» на перший план вийшли «люди праці», податок на надбагатство, критика олігархічного контролю над партіями і теза, що державний апарат має працювати «в інтересах мільйонів, а не мільярдерів». Риторика лишилася жорсткою — цілі ті самі Кличко, потім Зеленський, Офіс президента, «слуги», великі фінансово-промислові групи — але словник став більш соціальним, ніж етнокультурним.
UA.HELP, партійні гроші й політичний ритм воєнних років
У березні 2022 року Левченко оголосив про волонтерський координаційний центр UA.HELP. Благодійна організація «Благодійний фонд «ЮА. ХЕЛП» з’явилася в ЄДР 17 жовтня 2022-го; директором зазначений він сам. Відкриті фінансові зрізи фонду за 2024–2025 роки показують дохід порядку 0,89 млн грн і 1,87 млн грн відповідно — масштаб «майстерні допомоги», а не національного логістичного гіганта. На відеоканалах партії — рами для артвантажівок, допомога підрозділам, виїзди в громади, які вийшли з окупації. CNN знімав сюжет про центр; це не доводить ефективності кожного ящика, але фіксує, що структура не була лише табличкою на дверях.
Партія «Народовладдя» у відкритих даних за 2023–2025 роки показує дохід 608 тис., 726 тис. і 1,163 млн грн. Кількість найманих працівників — двоє-троє. На з’їзді в листопаді 2024-го Левченко знову говорив про олігархічний контроль як головний бар’єр розвитку країни «навіть в умовах війни». У 2025–2026 роках він веде регулярні стріми, пише колонки на «Цензор.НЕТ» про податки «з бідного», лікарняну недбалість у Києві, витрати бюджету і персоналії влади. Це режим опозиційного публіциста з партійною вивіскою, а не гравця, який проводить закони.
За моїм досвідом читання квартальних звітів малих партій протягом останніх циклів, скромний обіг сам по собі нічого не доводить: можна бути чесним і слабким, можна бути слабким і непрозорим у деталях. Єдине, що дає звітність «Народовладдя», — можливість порівняти заявлену «народну касу» з касами партій, які живуть на великі внески юридичних осіб. Порівняння існує. Висновок про моральну винятковість — уже політика, не бухгалтерія.
Коли можна розібратися самостійно, а коли без першоджерел не варто
Біографічний каркас — дати народження, освіти, каденції, результатів виборів — перевіряється за Вікіпедією, ЦВК, «Чесно» і сайтом levchenko.in.ua без посередників. Суперечливі вузли (паспорт, шашка, побиття, фінанси фонду) вимагають щонайменше двох незалежних фіксацій: заява самого політика плюс новина агентства або витяг з реєстру. Оцінки на кшталт «єдина чиста партія» чи «людина-скандал» до першоджерел не належать: це ярлики кампаній.
Якщо вам потрібна лише коротка довідка «хто це» — достатньо абзацу про округ 223, «Свободу», «Народовладдя» і UA.HELP. Якщо збираєтеся цитувати політика в матеріалі, дискусії чи дослідженні — відкрийте протокол виборів 2020-го, витяг ЄДР фонду і його власне пояснення 2017 року про громадянство. Інакше чужий заголовок 2019-го напише статтю замість вас.
Як читати цю фігуру початківцю і тому, хто вже бачив не одну каденцію
Початківцю зручно тримати три опорні точки. Перша: Левченко — продукт Майдану і київської мажоритарки, не «варіжського» списку. Друга: його пік інституційної влади — 2014–2019, далі йде публіцистика, партія без фракції і волонтерство. Третя: конфліктність для нього не збій, а метод — від суду за землю до диму в залі. Якщо ці три речі на місці, новини про черговий стрім уже не здаються загадкою.
Досвідченому читачеві цікавіший зсув середовища. Людина з дипломом LSE і досвідом «КІНТО» могла піти в класичний ліберальний чи технократичний проєкт. Вона пішла в «Свободу», потім — у малу партію з касою внесків. Це не «зрада диплома», а ставка на мобілізацію через моральну претензію до великих гравців. Ставка досі не конвертувалася в міську чи парламентську більшість. Питання 2026 року звучить інакше, ніж у 2014-му: чи може така конструкція пережити війну як стійка організація, чи лишиться персональним каналом одного голосу.
Суміжне питання, яке виникає одразу після біографії, — навіщо взагалі дивитися на політиків поза Радою. Відповідь прозаїчна. Під час війни частина публічної політики змістилася з комітетів у логістику, звітність фондів і боротьбу за порядок денний у стрімах. Левченко тут типовий і нетиповий водночас: типовий, бо багато хто з колишніх депутатів пішов у волонтерство; нетиповий, бо не розчинився в чужому бренді, а тягне власну вивіску вже шостий рік поспіль.
Короткий чек-лист, перш ніж робити висновки
- Ви відокремили Юрія Володимировича 1984 р. н. від однофамільців.
- Ви бачили дату виходу з громадянства РФ і дату вступу до «Свободи», а не лише заголовок «був громадянином Росії».
- Ви не називаєте його чинним нардепом: мандат закінчився в серпні 2019-го.
- Ви звірили результат мерської кампанії 2020-го (тисячі голосів, не десятки відсотків).
- Ви порівняли гучні гасла партії з сумами у відкритих звітах, а не навпаки.
- Ви відрізнили факт димової шашки від оцінки, чи був законопроєкт № 7164 прийнятним.
Якщо хоча б два пункти «ні» — рано ставити діагноз «герой округу» чи «професійний скандаліст». Обидва ярлики дешеві. Біографія Левченка цікава саме тим, що не зводиться до жодного з них: є і лікарня після Половецької, і цирк із димом, і диплом LSE, і 0,9% на мерських, і ящики для бригад.
Питання, які люди реально вводять у пошук
Хто такий Юрій Левченко простими словами? Екснардеп від Шевченківського району Києва, колишній «свободівець», голова партії «Народовладдя» і засновник волонтерського центру UA.HELP.
Чому про нього згадують димову шашку? 6 жовтня 2017 року він запалив її в сесійній залі, щоб зірвати голосування за законопроєкт щодо Донбасу. Для прихильників це був жест проти «капітуляційних» норм, для критиків — зрив роботи парламенту.
Чи правда, що він мав російський паспорт? Так, до 6 травня 2008 року, за його власною заявою. Далі — українське громадянство і вступ до «Свободи» в жовтні 2008-го.
Чим він займається зараз, у 2026-му? Керує «Народовладдям», коментує бюджетну й кадрову політику влади, розвиває UA.HELP. Депутатського мандата не має.
Скільки він набрав на виборах мера Києва? 6 570 голосів, близько 0,9%. Переміг Віталій Кличко в першому турі.
Історія Юрія Левченка лишається відкритою не тому, що бракує дат, а тому, що мала партія й волонтерський контур ще не сказали останнього слова на наступному виборчому циклі. Поки циклу немає, залишаються протоколи, реєстри, старі відео з Українського дому і нові ефіри про податки. Хто має терпіння зіставити їх між собою, отримує не легенду, а робочий портрет — з дипломом Лондона, шрамом Шевченківського району і партією, яка вміщається в кілька штатних одиниць.