Роман Безсмертний — український політик, дипломат і кандидат політичних наук, народжений 15 листопада 1965 року в селі Мотижин на Київщині. Він пройшов чотири скликання Верховної Ради, був одним із авторів Конституції 1996 року, комендантом наметового містечка на Майдані 2004-го, двічі віцепрем’єром, послом у Білорусі та учасником Мінського процесу.
Для початківця це ім’я часто зводиться до короткої формули «співавтор Конституції». Для уважного читача новин 2025–2026 років це вже інша фігура: людина з власним YouTube-каналом на близько 200 тисяч підписників, яка щотижня розбирає війну, переговори й американську політику. Між цими двома портретами лежить тридцять років державної роботи, кілька політичних поразок і місяць життя під російською окупацією у рідному селі.
Нижче — не хроніка посад, а спроба зібрати карту: звідки взявся цей голос, що саме він робив у владі, де помилявся публічний образ і як відрізняти факт від міфу, коли прізвище знову з’являється в стрічці.
Мотижин старший за незалежність: звідки виростає біографія
Село Мотижин згадується ще в літописах XII століття. Для Романа Петровича Безсмертного це не туристична деталь, а адреса батьківської хати, де жили щонайменше шість поколінь родини. Батько Петро Кирилович працював обліковцем, трактористом і землевпорядником. Мати Ольга Дем’янівна — молодшою медсестрою дільничної лікарні. Хлопець після школи відмовився від суворівського училища і пішов на історію.
У 1983–1985 роках служив рядовим у радянській армії, паралельно навчаючись у Київському педагогічному інституті імені Горького — нині Національний педагогічний університет імені Драгоманова. Диплом учителя історії отримав 2000-го? Ні: інститут закінчив 1990-го і кілька років викладав у школі Бородянки. Цей шкільний стаж пізніше стане важливим не як «легенда про скромний старт», а як звичка пояснювати складне без канцеляриту.
Політика прийшла раніше, ніж кабінет. У 1994-му, у 28 років, кандидат від Української республіканської партії об’їхав мажоритарний округ №220 Київської області й переміг. Відтоді прізвище Безсмертний уже не випадає з реєстрів української влади — навіть тоді, коли сам політик опиняється поза парламентом.
Як учитель історії опинився серед авторів Конституції
Друге скликання Верховної Ради працювало в країні без повноцінної Конституції. У червні 1995-го з’явився Конституційний договір між парламентом і президентом Леонідом Кучмою. Роман Безсмертний був серед його авторів. Рік по тому, 28 червня 1996-го, ухвалено Конституцію України. За участь у конституційному процесі того ж грудня він отримав орден «За заслуги» III ступеня — перший із трьох ступенів цієї нагороди.
У парламенті він сидів не як «технічний молодий депутат». Був секретарем групи «Державність», працював у комітеті з державного будівництва і місцевого самоврядування. З вересня 1997-го до квітня 2002-го виконував роль постійного представника президента Кучми у Верховній Раді: місток між Банковою і сесійною залою в роки, коли ці дві гілки часто говорили різними мовами.
Третій мандат він уже брав від Народно-демократичної партії, четвертий і п’ятий — від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Разом це чотири скликання: II, III, IV і V, з перервою лише тоді, коли пішов в уряд. Кандидатську з політичних наук захистив 2001-го. Пізніше викладав і отримав звання почесного професора Київського національного університету культури і мистецтв та педагогічного університету Драгоманова.
Початківцю варто запам’ятати одну річ: конституційна біографія Безсмертного — це не «написав увесь текст Основного Закону», а робота в команді над договором 1995-го і Конституцією 1996-го, після якої держава вперше отримала писані правила гри, а не тимчасовий компроміс.
Намети Майдану: штаб, логістика і гірка ціна перемоги
У 2002-му Безсмертний уже координував виборчий штаб блоку «Наша Україна». На президентських виборах 2004-го очолив штаб Ющенка і став заступником керівника центрального штабу коаліції «Сила народу». Коли після другого туру країна вийшла на вулиці, його призначили комендантом наметового містечка на Майдані Незалежності.
Комендант — не поетична посада. Це графік чергувань, обігрів, вода, маршрути колон, розмови з міліцією і внутрішнє самоуправління наметів, які могли розвалитися від однієї провокації. У січні 2005-го він склав керівництво містечком. Далі почалося те, що багато учасників Помаранчевої революції згадують тихіше за саму площу: розподіл посад, конфлікт Ющенка з Тимошенко, розпад спільної перемоги на окремі партійні проєкти.
Безсмертний став головою ради партії «Народний союз — Наша Україна», потім головою виконкому, у 2006-му недовго керував фракцією в парламенті. У квітні 2007-го Ющенко призначив його заступником глави Секретаріату президента з інформаційної політики. Цю роботу він завершив у 2008–2009 роках. У лютому 2008-го заявив про вихід із партії. Помаранчевий цикл для нього закінчився не тріумфом, а розривом із силою, яку сам будував.
Реформа, яку назвали проєктом життя — і не встигли ухвалити
4 лютого 2005 року Роман Безсмертний став віцепрем’єр-міністром з питань адміністративно-територіальної реформи в першому уряді Юлії Тимошенко. Після зміни Кабміну продовжив уряд Юрія Єханурова вже з акцентом на регіональну політику. Саме тоді він публічно називав адмінреформу «проєктом свого життя» і малював трирівневу карту: громада — район — регіон.
Модель 2005-го передбачала близько 4 тисяч громад, 280 районів і розширення числа регіонів за рахунок міст-мільйонників. Громада мала стати місцем, де людина отримує базові послуги, а не чекає милості від далекого райцентру. Ідею старост для малих сіл він озвучив ще тоді — задовго до децентралізації 2014–2020 років, яка пішла іншим законодавчим шляхом, але вхопила той самий нерв: влада має бути ближче до двору.
| Період | Роль | Що саме залишилось у пам’яті держави |
|---|---|---|
| 1994–2007 | Нардеп II–V скликань | Чотири мандати, комітет держбудівництва, конституційний процес |
| 1997–2002 | Представник Кучми в Раді | Щоденний переклад між президентською і парламентською логікою |
| 2004–2005 | Штаб Ющенка, комендант Майдану | Організація протесту як інфраструктури, не лише як мітингу |
| 2005–2006 | Віцепрем’єр | Проєкт адмінтерустрою: громада–район–регіон |
| 2010–2011 | Посол у Білорусі | Відмова йти на інавгурацію Лукашенка після розгону 19 грудня 2010-го |
| 2015–2016, 2019 | Політична підгрупа ТКГ | Публічний розбір «кухні» Мінська; коротке повернення за Зеленського |
Дані зведеної таблиці — за відкритими біографічними досьє та повідомленнями «Української правди» 2005 року про параметри реформи. Сама реформа тоді захлинулася в опорі місцевих еліт, дефіциті закону й політичній турбулентності помаранчевої влади. Децентралізація наступного десятиліття частково реабілітувала логіку громад, але вже без прізвища її раннього архітектора на титульній сторінці.
Дипломатія без усмішки для камери: Мінськ і Мінськ
З 24 лютого 2010-го до 3 червня 2011-го Безсмертний був шостим послом України в Білорусі. Лукашенко нібито пожартував, що добре його знає і просив «не робити тут революцію». Після силового розгону протестів 19 грудня 2010-го український посол став на бік європейського дипломатичного корпусу і проігнорував інавгурацію. Відкликання за Януковича стало політичним, а не кар’єрним фіналом: Мінськ і Москва тиснули, Київ поступився.
У 2015-му він повернувся в ту саму столицю вже як представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи. За його власними пізнішими оцінками, це були десятки раундів розмов, де російська сторона трактувала дипломатію як продовження війни іншими засобами. Він одним із перших українських учасників почав публічно описувати внутрішню механіку переговорів — і в квітні 2016-го вийшов із процесу, заявивши, що формат нікому насправді не потрібен.
9 липня 2019-го президент Володимир Зеленський знову уповноважив його на політичну підгрупу. 13 серпня того ж року звільнив. Призначення і відставку політик дізнавався зі ЗМІ. Сам говорив про ідеологічні розбіжності щодо Донбасу; Офіс президента пояснював ротацію «формуванням ефективної команди». Між цими двома реченнями вмістився весь стиль його пізньої кар’єри: його кличуть як носія інституційної пам’яті і швидко відсувають, коли пам’ять стає незручною.
Поширені помилки в читанні біографії Безсмертного
Публічний образ цієї людини обростає ярликами швидше, ніж фактами. Кілька з них варто розібрати окремо — не щоб «захистити», а щоб не повторювати чужі спрощення.
- «Він написав Конституцію сам». Конституція — колективний текст. Безсмертний був одним з авторів договору 1995-го і Конституції 1996-го, за що отримав перший орден. Приписувати йому одноосібне авторство — зручний міф і погана історія права.
- «Помаранчевий штабіст дорівнює вічному ющенківцю». Він будував партію «Наша Україна», потім з неї вийшов. Політична біографія після 2008-го — це вже інші проєкти: «Третя Українська Республіка» разом із Юрієм Луценком у 2014-му, робота в Аграрній партії у 2016–2017-му, самовисування 2019-го.
- «Мінськ — його дітище». Він заходив у готовий формат, намагався зробити його прозорішим і пішов, коли побачив імітацію. Критикувати Мінські угоди і критикувати конкретного переговорника — різні речі.
- «Після 2019-го зник». Зник з бюлетеня. Не зник з публічного поля: блоги на «Укрінформі» й «Цензор.НЕТ», колонки, ефіри Radio NV, власний канал.
- «Прізвище — випадковий псевдонім». Прізвище родинне. Після березня 2022-го односельці шукали його в братській могилі Мотижина. Жарти про «безсмертного» відтоді звучать інакше.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли читач плутав Романа Безсмертного з однофамільцями-спортсменами і дивувався, «звідки вчитель історії в Мінську». Плутанина дрібна, але показова: прізвище рідкісне, а медійний шум навколо нього нерівний. Варто тримати перед очима дати, а не заголовок ролика.
2019-й: коли досвід не обмінюється на відсотки
29 травня 2018-го Безсмертний оголосив про президентську кампанію. Програма крутилася навколо перегляду Конституції, двопалатного парламенту, закону про реінтеграцію Донбасу і перерозподілу функцій уряду. 4 лютого 2019-го ЦВК зареєструвала його самовисуванцем; у графі зайнятості стояло: доцент кафедри міжнародних відносин КНУКіМ.
Результат першого туру — 0,14%, або 27 182 голоси, 15-те місце. Для людини з чотирма депутатськими каденціями це виглядало як політична прірва. Він пояснював участь фразою про те, що набридло «підносити набої» і хочеться самому відповідати за постріл. Виборець обрав іншу драматургію.
Поразка 2019-го цікава не як вирок «застарів», а як урок конвертації капіталу. Конституційний стаж, штабна робота і дипломатичний ранг погано продаються в кампанії, де головна валюта — емоція новизни. Цей розрив між компетенцією і виборчою мовою відтоді став однією з його постійних тем як коментатора.
Міні-кейс Мотижина: місяць, якого немає в офіційному резюме
24 лютого 2022-го дружина Тетяна Мокріді виїхала на захід із дітьми. Сам Безсмертний поїхав у Мотижин по матір. Ольга Дем’янівна відмовилася кидати хату. 27 лютого село зайняли російські колони. У дворі зібралося шестеро людей: до себе взяли родину, чий будинок розбомбили. На всіх була одна буханка хліба.
Окупанти кілька разів приходили з допитами. Питали, «хто тут цар» і «хто смотрящий». Відповідь господаря — що в цьому дворі немає ні царів, ні князів — зірвала звичний для них шаблон ієрархії. Телефони вилучали і прострілювали. Світло зникло 28 лютого. Дрова і каністру бензину для генератора привіз однокласник Ігор Сухенко, чоловік старости села Ольги Сухенко.
23 березня Сухенки востаннє зайшли по ліки і домовилися перебратися в ту саму хату. Увечері зв’язок обірвався. Після деокупації тіла Ольги, Ігоря та сина Олександра знайшли в могилі неподалік окупаційної бази. За версією Офісу генпрокурора, до злочинів у Мотижині причетні військовики РФ і найманці «Вагнера». 27 березня українські спецпризначенці вивезли Безсмертного з матір’ю під обстрілами. Односельці встигли пошукати його в братській ямі.
Цей місяць не додає політику «моральної індульгенції». Він змінює оптику: людина, яка роками говорила про Мінськ за столом, побачила окупацію не на карті Донбасу, а в сінях батьківської хати, за двісті метрів від місця, де катували сусідів.
Як слухати Безсмертного у 2026-му: різні аудиторії, різні запитання
Станом на вересень 2026-го публічний Роман Безсмертний — це передусім аналітик. Канал «Роман Безсмертний» тримає аудиторію близько 199 тисяч підписників. Він виходить на Radio NV, пише колонки, коментує американські дедлайни, європейську втому і внутрішню логіку Кремля. У липні 2025-го Jamestown Foundation опублікувала його текст про принципи переговорів із Москвою — рідкісний випадок, коли український практик Мінська говорить англомовному стратегічному середовищу не гаслами, а процедурою.
Початківцю в політичних новинах варто починати не з найдовшого ефіру, а з трьох опор: хто він був у 1996-му, що робив у 2005-му і що пережив у 2022-му. Без цієї рамки будь-який коментар про Трампа чи Сі Цзіньпіна звучить як ще один голос у стрічці. Досвідченому слухачеві цікавіше інше: де коментатор відокремлює факт від прогнозу, чи зізнається в межах власної компетенції, чи не підміняє дипломатичний досвід 2015-го реальністю дронової війни 2026-го.
За моїм досвідом стеження за його ефірами протягом місяця ритм повторюється: спочатку рамка історії, потім розбір конкретної заяви лідера, наприкінці — застереження проти «заморозки» як сурогату миру. Це не робить кожну оцінку правильною. Це робить метод упізнаваним — і саме метод можна перевіряти, а не харизму.
Чек-лист: коли цитата політика варта довіри, а коли — лише емоції
- Чи названо дату, посаду і джерело, чи лише «як відомо»?
- Чи відрізняє спікер спогад учасника від архівного факту?
- Чи є в коментарі межа компетенції — «цього я не бачив»?
- Чи не підміняє досвід 1990-х або Мінська-2015 аналіз 2026 року?
- Чи можна ту саму тезу перевірити щонайменше в двох незалежних повідомленнях?
Цей список працює не лише для Безсмертного. Він рятує від головної хвороби воєнного інфопростору: коли біографія заміняє аргумент, а аргумент — перевірку.
Коли розбиратись самостійно, а коли потрібен фахівець
Самостійно можна скласти кар’єрну лінію, прочитати текст Конституції, порівняти проєкт адмінреформи 2005-го з пізнішою децентралізацією, подивитися офіційні результати ЦВК за 2019-й. До історика права варто йти, якщо мова про конкретні статті Основного Закону і хто саме їх формулював. До спеціаліста з міжнародного гуманітарного права — якщо від коментаря про Мотижин ви переходите до кваліфікації воєнних злочинів. До військового аналітика — якщо з ефіру про «простір замість лінії фронту» хочете зробити висновок про оперативну обстановку. Прізвище дипломата тут є входом, не печаткою істини.
Короткі відповіді на запитання, які справді шукають
Хто такий Роман Безсмертний простими словами? Учитель історії з Мотижина, який у 28 років став депутатом, працював над Конституцією 1996 року, організовував логістику Майдану-2004, був віцепрем’єром і послом, вів політичну підгрупу в Мінську і 2022-го місяць прожив в окупації у рідному селі.
Скільки йому років і де він зараз? Народився 15 листопада 1965-го. У 2026-му йому 60. Офіційної державної посади немає; публічна робота — викладання в минулому, аналітика, ефіри, власний відеоканал.
Чи правда, що він повний кавалер ордена «За заслуги»? Так: III ступінь у 1996-му за конституційний процес, II — у 2007-му, I — у 2009-му за внесок у створення заповідника «Гетьманська столиця» в Батурині та громадсько-політичну діяльність.
Яка в нього родина? Перший шлюб — із учителькою історії Людмилою, донька Лілія (1989). Другий — із Тетяною Мокріді (1971); у родині син Владислав (1991, від першого шлюбу дружини) і спільні доньки Єлизавета та Анастасія (2012). Захоплення, які сам називає публічно, — футбол, класична музика, вініл.
Чому його згадують у новинах 2026 року, якщо він не при владі? Бо війна повернула попит на людей, які вміють говорити про переговори без наївної віри в «добру волю» Кремля. Його беруть в ефір як носія інституційної пам’яті — з усіма перевагами і ризиками такої ролі.
Сім’я, ордени й виборча статистика звіряються з біографічними статтями Української та Російської Вікіпедії та офіційними постановами ЦВК; воєнний епізод Мотижина — зі свідченнями самого політика, опублікованими «Укрінформом», та повідомленнями Офісу генпрокурора про справу Сухенків.
Прізвище, яке колись звучало як кулуарний жарт, після Бучі й Мотижина читається буквально інакше. Біографія Романа Безсмертного на цьому не закривається: вона лише змінює жанр — зі службової довідки на довгий текст про те, як українська держава вчіться пам’ятати своїх архітекторів, навіть коли вже не віддає їм кабінет.